«Поезія — це дихання, те, чим живеш…»

Тетяна Крючкова//Вгору №33(568) 15.08.2013

Відомий український поет і журналіст Валерій Павлович Кулик 5 серпня відзначив свій 65-річний ювілей. Автора майже двох десятків збірок поезії та шести збірок ліричних пісень хвилює все, пов'язане з людським життям у будь-яких його проявах: добро і зло, любов і ненависть, історія власного роду, загальнолюдські цінності й світові надбання культури.

Землянка у Чанлинці, в якій народився Валерій, існує і донині. Перша хата у селі Хрестівці, де минули дитячі роки поета, була побудована його батьком. Валерій Павлович так і зве її "батьківська хата", бо не любить слова "дача". "Вже три роки, як не стало мами Катерини Марківни, а її квіти - півонії, лілії, в яких вона дуже кохалася, ще квітнуть, - говорить поет. - Взагалі то це мама підштовхнула мене до поезії. Вона відправила мій вірш до Чаплинської районної газети "Радянська Таврія", і найцікавіше те, що його там надрукували. Це був 1961 рік."

До цього моменту Валерію хотілося стати художником, хоча батько мріяв про Суворовське училище для обох своїх синів. Освітянин, він викладав у сільській школі декілька предметів, у тому числі фізкультуру і малювання. Повертаючись з району, привозив хлопцям фарби, пензлики, папір, пластилін й інше добро. Тож малював батько - малювали і сини.

Та потяг до літератури виявився сильнішим - юнак почав писати вірші. Валерій Павлович згадує: "У мене був дядько Мусі й - простий сільський коваль з Хлібодарівки, який усе своє життя прожив в одному місці, але дуже любив читати. Я саме йому читав свої перші вірші та з хвилюванням чекав на його оцінку. Він казав: "Напиши так, щоб за душу брало, щоб перевертало її". І я старався, як міг, тому щастю моєму не було меж, коли дядько похвалив вірш "Борозна".

Згодом було навчання у Херсонському педагогічному інституті за спеціальністю "українська філологія", робота кореспондентом у "районках" Чаплинки, Цюрупинська, Нової Каховки. У 1978 році виходить перша книжка поета "Відстані". З 1996 року він - член Національної спілки письменників України. Його творчість являє собою гармонійне поєднання змісту і форми. Сонети і вінки сонетів, а також їх переклади з російської, білоруської та польської мов свідчать про напружену працю митця над словом. Особливо Валерію Кулику близька творчість поетів "Срібного віку", їх перекладено більше двохсот. А візьмемо вінок сонетів "Силуети на тлі сонета" - починаючи Данте і Петраркою, Буніним і Ахматовою, і закінчуючи Зоровим і Павличком - влучні, вишукані поетичні портрети митців:

Вони ідуть, в віках грядуть -
Творці. Хода їх величава.
І василькова їхня путь
Куди приємніша, ніж слава.
У них Поезія - держава!
І хто те може все збагнуть?

"Поезія - це така стихія, - вважає Валерій Кулик, - що коли туди занурюєшся, хочеться творити, сказати щось так, як ніхто до тебе ще не казав. Ідеш ніби натягнутою ниткою і молишся, аби тільки не зірватися. Ллє коли вдалося, то у захваті розумієш, що не даремно живеш на світі, що іще молодий і красивий, якщо здатен таке зробити. Сонет одночасно і дисциплінує, і дає ні з чим не зрівняну насолоду від творчості."

Читачів будь-якого віку, а особливо молодь, приваблює його інтимна лірика. Це здебільшого сюжетні любовні вірші, у яких кожен може знайти щось близьке. Тож не дивно, що ці книжки, як, наприклад, вінок сонетів "Свіча кохання", у бібліотеках зачитані, затерті до невпізнання, а часом навіть просто зникають у невідомому напрямку. А працівники бібліотек допитуються в автора: "І чим це Ви, Валерію Павловичу, їх так заворожили?" Разом із композитором Валентином Плаксєєвим Валерій Кулик написав чимало пісень, що виконують професійні й самодіяльні виконавці. Зробив поетичні версії 21 легенди Криму, а нині у видавництві "Надднінряночка" виходить його нова збірка під назвою "Призначаю побачення", що містить вірші, сонети, вінки сонетів і переклади. Дуже цікаве її художнє оформлення, виконане львівським художником-графіком Сергієм Івановим.

Незабутня сторінка - створення Валерієм Куликом у 1982 році літературної студії "Біле озеро", яка існує й нині, а вже літні люди - колишні студійці - видають свої книжки. Згодом він очолює літературно-мистецький гурт "Таврійський первоцвіт". Сьогодні Валерій Павлович керує літературною студією "Кулішева криниця", яка має за мету розкрилити нові таланти. Окрім того, поет с головним редактором літературного альманаху "Степ".

А художник у ньому часто нагадує про себе бажанням взяти до рук пензля і - малювати, малювати. Час від часу бажання стає непереборним, як у випадку з портретом матері, виконаним простим олівцем за два місяці до того, як вона покинула цей світ. Портрет на диво вдалий і посів своє місце вдома - у батьківській хаті...Та, на жаль, у повсякденних клопотах не завжди вдається викроїти час для живопису. Поет розповідає, що у день ювілею дружина подарувала йому три такі надзвичайно гарні й ніжні кремові троянди, що сам собою народився вірш про них, а ще страшенно хотілося намалювати це крихітно диво. Ллє час такий швидкоплинний, і людина часто змушена робити вибір на користь чогось більш нагального. Проте Валерій Павлович відкрив першу в області сільську картинну галерею в рідній Хрестівці, і вона нараховує вже більше сімдесяти картин херсонських художників (до речі, усі полотна подаровані самому поету друзями-художниками). Серед експонатів галереї представлена і творчість жителів Хрестівки, у тому числі й вишивки його матері.

Життя Валерія Кулика нині тісно пов'язане із телебаченням: він старший редактор Херсонської облдержтелерадіокомнанії "Скіфія", автор і ведучий цікавих літературно-мистецьких телевізійних програм. Так, його телепрограма "Ахалцихе - квітка надії" про життя турків-месхетинців у 2005 році отримала Гран-прі на Міжнародному телефестивалі у Донецьку. І це не єдина його нагорода.

"Поезія, - говорить митець, - це дихання, те, чим живеш, без чого не можеш. Телебачення ж цікава творча професія, що дає натхнення." У день свого ювілейного "повноліття" лауреат літературної премії ім. Миколи Куліша Валерій Кулик повен енергії, бадьорості, життєлюбства, він ще стоїть на порозі нових творчих звершень:

Все більше срібла в дзеркалі моїм,
Та добре, що душею не старію...
Ще гоготить у серці юний грім
І солодко вкушати грішну мрію.

ОСТАННІ НОВИНИ