Вчасно зрадити, це не зрадити, а передбачити…

Головне досягнення Віктора Федоровича Януковича на посаді Президента України: він зробив те, чого не вдавалося жодному з його попередників – «розвалив» колись «стійку» опозицію.

У той день, коли Янукович «посадив» Тимошенко, він «проклав» три шляхи...
Перший – собі, у небуття...
Другий – наступнику, у крісло Президента...
Третій – ВО «Батьківщина», у політичну відставку...

І це при тому, що «посадкою» пані Ю., Янукович сподівався «відкрити» собі тільки один шлях – до другого президентського терміну...

Здається ані він сам, ані ті, хто його оточував й гадки не мали, що йдучи логічним для себе шляхом – прибиранням сильного конкурента – вони пішли шляхом власного краху.

По те, що це саме так, не перестають говорити фахівці.

Ольга Ханкіна, політолог: «Коли «опозиція» залишилася без провідної, рушійної сили в особі пані Тимошенко, у її рядах розпочався незворотній шлях – «народження» нових «лідерів», які швидко опанували себе у політичних кріслах, і відчули смак «царювання».

Ольга Володимирова, журналіст-політолог: «Якщо сама по собі Тимошенко була лідером і стрижнем, навколо якого трималися всі «опозиціонери», то з того моменту, як вона опинилася за гратами, у «опозиціонерів» почався процес боротьби за лідерство».

І дуже скоро стало зрозумілим: колишні «вірні» друзі, почали вести боротьбу один із одним за те, що ще не так давно належало тільки їй – право бути Першою.

Віктор Орлов, політичний експерт-консультант, громадська організація «Ми – за чесні вибори»: «Проведення акцій на кшталт: «Юлі – волю!», були ні чим іншим, як формальним проявом того, що повинно було викликати у електорату переконання, що боротьба триває, а партія «єдина», як ніколи. Насправді ж, процеси йшли своїм шляхом. Боротьба тривала, але зовсім за інші цінності».

Поки Тимошенко була при справах, у жодної особи з її найближчого оточення не вистачало духу, сміливості, та й мозків для того, аби «заварити кашу», яку вони кинулися «готувати» коли її не стало.

Олександра Вікторова, фахівець-консультант з політичних питань, громадської організації «Вільна Україна»: «Події 10 – 15 місяців, до того моменту, як Тимошенко вийшла на волю, можна сьогодні оцінювати як проведення кампанії відсторонення тих, хто залишався відданим Тимошенко:
1. Від оперативного керування партією.
2. Від прийняття внутрішньопартійних рішень.
3. Від активної форми участі окремих членів партії у загальнополітичних Українських та міжнародних процесах.
І якщо Яценюк був все ж «запрошеною зіркою», який мав і власну партію, і власні політико-економічні амбіції, то ось Турчинов у політичному істеблішменті завжди вважався «людиною» Тимошенко, який служить вірою й правдою. Та щось, або хтось, за ті місяці поки Тимошенко не було на волі, зумів його переконати у тому, що він здатен на власну гру, і вартий чогось значно більшого, ніж бути завжди «другим».

Якими саме «аргументами» переконували Турчинова зробити такий крок ми мабуть дізнаємося не скоро. Але саме в середині минулого року, став помітним його відхід від публічності щодо заяв, які стосувалися «Батьківщини» та її кроків. І саме у цей момент він практично зник з поля зору камер – не з'являвся на публічних дійствах, не коментував, не вітав Тимошенко із Днем народження (не було його поруч й тоді, коли Вона вийшла на волю).

При цьому все яскравіше став проявляти себе Яценюк, який зайняв собою весь інформаційний простір. Що можна оцінювати як намагання закріпити у електорату стійку асоціацію між ним та «Батьківщиною».

Почав Яценюк грати і провідну роль у парламенті. Саме він став ініціатором об'єднання трьох політичних сил, які до цього моменту не дуже-то й «товаришували»: «Батьківщини», «Свободи», «УДАРу».

Ті, хто запустили цей проект чітко розуміли, серед трьох «лідерів» «опозиціоністів»: Тягнибок, Кличко, Яценюк – останній більш харизматичний, сильний, підготовлений, і, звичайно ж, більш розумніший.

Турчинов продовжував до певного часу залишатися у тіні Яценюка.

Євген Плотніков, експерт з питань внутрішньої політики, громадська організація «Україна – Незалежна Європейська держава»: «Коли Майдан, наприкінці минулого року, самостійно розпочав активні дії, на світ з трудом і потугами з'явилася трійка, якій вдалося нав'язати натовпу думку що вони й є «лідери». Хоча, фахівці в один голос заявляли – ці троє нездатні вести за собою маси. Нажаль, але більша частина «мас» тоді цього не почула. Незрозуміла вона й того, що самопроголошені «лідери» не можуть мислити масштабно, що у них немає «бачення» ситуації та шляхів вирішення проблеми».

Особливо яскраво це проявилося у день, коли в Києві відбулося перше «Народне Віче». Це був той самий вирішальний день, коли всі троє насправді б могли стати героями (щонайменше на наступні 5 – 10 років). Коли на вулиці вийшли від 500 тисяч до 1 мільйона громадян. Це був саме той день, коли всі питання можна було вирішити одразу й назавжди – без кровопролиття, без смертей, без катаклізмів. Але, жоден з «лідерів» так й не наважився прийняти рішення, і взяти відповідальність на себе. Яценюк, Тягнибок, Кличко не стали «героями», вони так і не наважилися прийняти рішення, яке, без сумніву, чекали люди на вулиці.

Якби тоді вони наважилися на рішучий крок, то влада була б в їх руках. Зробити щось із такою кількістю людей на вулиці влада була безсила. З такою масою можна було б справитися тільки введенням регулярних військових частин. На такий крок у оточенні Януковича, не був здатен жоден.

Юрій Волков, експерт громадської групи «Наш вибір»: «Саме тоді слід було диктувати Януковичу які завгодно умови: відставку, перевибори... хоч Чорта лисого – він би прийняв усе. За всі часи Незалежності України це був перший випадок, коли на вулиці вийшло так багато люду (навіть Перший Майдан не збирав стільки людей), і це при тому, що там не було представлено жодної області – виключно кияни.
Чому не зробили рішучий крок? Думаю, що вони самі перелякалися того, що накоїли.
Ну, 1 тисяча; ну, 10; ну, 100 – як це було раніше (пригадайте історію влітку, коли були страйки і голодовки під «Українським домом»). Тоді людей було мало. Максимум на що спромоглися «лідери» – дали інтерв'ю перед камерами, поговорили у мікрофон та й поїхали відпочивати під кондиціонерами... А тут на Майдані, на Хрещатику, на вулицях навколо були сотні тисяч. Якби саме у той момент було прийнято правильне рішення, то вже новий, 2014 рік, ми би зустрічали без Януковича, чи щонайменше із рішенням про проведення дострокових виборів Президента (хоч вже у січні).
Нажаль у «трійки» політичної волі та розуму на це не вистачило... Просто перелякалися... Що робити із такою силою-силенною люду?».

Пригадайте Юлю Володимирівну за часів Кучми. Коли вона, вся у білому, йшла попереду колони (десь там позаду Ющенко, Турчинов, Порошенко, Луценко... навіть Ляшко і Сансаніч Мороз...) до Адміністрації Президента. Вона тоді взялася і зробила тихий «переворот»...

Все у минулому...

Тут лідера не виявилося... Одне «Віче» друге, третє... а дій, як не було так і немає. Людей приходило все менше й менше, адже вони чекали ідею, дію, організованість... А натомість: слова, тільки пусті балачки і пісні...

Ольга Ханкіна, політолог: «Слабкість «лідерів» відчули інші... Звідкись «народився» «Правий сектор». Ярош, відчувши, що «лідери» не в змозі приймати рішення, двічі провокує їх на кардинальні, як виявилося згодом, неконтрольовані з їх боку дії. Він починає діяти ультимативно «Або – Або!». «Трійка» або не ризикнула, або вже не змогла сказати – «Ні, насиллю!»

Чому? Чому, не було рішучих дій? Можливо тому, що чітко розуміли, що тоді з'явиться Вона, і їм доведеться знову йти у її тінь, а цього вже не хотілося. Вони вже обкаталися на «головних» ролях і зрозуміли, що без Неї вони перші.

Нажаль не зрозумів, що не за розумом та вмінням приймати адекватні рішення, а лише за посадами, які почали роздавати один одному.

І коли Тимошенко все ж звільнили – з'ясувалося, що «єдності» вже немає.

І хоча на трибуні за її кріслом можна побачити обличчя схожі і на Ляшка, і на Порошенка... Але... Вже зрозуміло, що між собою вони вже все вирішили: один – Голова Верховної Ради; другий – Прем'єр; третій – Президент. Для неї місця – там вже немає.

Так саме, як немає для неї місяця і у керівництві партією. Тієї партії, яка була до вироку суду. Партії, у тому форматі, яку Вона залишала – вже не було.

Це демонструвала фракція через те, як вона себе поводила; як голосувалися закони; як розбігалися депутати, як почали налаштовуватися на нового «лідера» (вже не «свого», а того, що ззовні).

Ольга Володимирова, журналіст-політолог: «По всій Україні стали піднімати голови інші, вони стали розгортати боротьбу там, де раніше панувала ВО «Батьківщина» – на Заході України. «Свобода», «Правий сектор», «Самопоміч». Якщо остання все ж більш поміркована і більш культурна та толерантна, то дві перші стали просто «шматувати» між собою «протестний» електорат».

Всі зрозуміли – прибирають до рук саме Юлін електорат. Кожен як може. Хтось розумними словами, а хтось екстремістськими діями.

Олександра Вікторова, фахівець-консультант з політичних питань, громадської організації «Вільна Україна»: «Ані Яценюк, ані Турчинов вже нічого зробити не могли. По країні покотилася хвиля «протесту» у формі «ленінопадів». Це був перший серйозний дзвоник на якій Яценюк і Турчинов або не звернули увагу, або вже просто не могли цьому нічого протиставити. Політичної волі і сміливості зупинити це – знову не було. Кожен насолоджувався тим, що мав – своїм шматком влади. А країна тим часом все більше й більше жахалася від дій неконтрольованих «правих». Спочатку кілька десятків, потім сотень, потім тисяч людей із автоматичною зброєю – пішли гуляли державою.
Невеличка підтримка «інформаційної» війни з боку відповідних спецслужб колишніх «друзів» із близького зарубіжжя, і результат на виході – Крим «прогуляли».

І після цього у «влади» поставити питання рубо – волі не вистачило.

Почалася ланцюгова реакція – Схід.

Якби у тодішнього в.о. Президента вистачало сміливості, то дії кількох десятків сепаратистів, а саме стільки їх було там на початку, можна було б зупинити за тиждень. Але «сміливості» вистачило лише на політичні заяви і на ведення боротьбі із стариками. Все. Дію замінили на її імітацію. Призначили винних – КПУ та Партію регіонів. Хоча, перші ніколи не мали в своїх руках ані владного, ані фінансового ресурсу для проведення масових акцій, а другі, на той момент, вже давно «розбіглися» по норах. Схід відчув повне безвладдя у той момент, коли там почалися справжні погроми. Хто був на чолі? Хто оплачував? Хто ким керував, до того як там з'явилися росіяни? Відповідь дасть тільки Історія (мабуть не у найближчі 20 – 30 років).

Держава у хаосі. Вводити військовий стан неможна – оголошено про дострокові вибори Президента. У Раді відсутня більшість.

І тут у фахівців є ще одне питання, на яке дасть відповідь тільки Історія.

Віктор Орлов, політичний експерт-консультант, громадська організація «Ми – за чесні вибори»: «Чому пріоритетом стало питання – обрання Президента, а не переобрання Ради? Без Президента (маючи в.о.) Парламентсько-президентська країна ще б півроку – рік, якось та прожила. А от без Ради? Чому не зайнялися питанням створення «нової» ВРУ? Відповідь припустима. З одного доку – всіх все влаштовувало: посади, влада, невизначеність. З іншого – вже склалася конфігурація щодо розподілу місць...
21 кандидат у бюлетені... Вже зрозуміло, що ведуться торги... Вже відкритим текстом було озвучено всі «непорозуміння» між колишніми «лідерами». «Трійку» вдалося вгамувати – кожен щось та отримував: мер, прем'єр, спікер... Юлю – «злили», їй вже нічого не світило.
У ті дні політологи в один голос кричали: як тільки закінчаться Президентські – очікуйте вибори у Раду. Політики натомість звинувачували їх чи не у «національній» зраді».

І все ж професіонали розуміли, що дострокові вибори будуть, і що там була, і поки залишається проблема – Юля! Її політична сила ще «жива». Що робити? Прибрати до рук...

Олександра Вікторова, фахівець-консультант з політичних питань, громадської організації «Вільна Україна»: «Що стосувалося інших активних на той час гравців, то з самого початку було зрозуміло що буде з «УДАРом» та її лідером. Кличко повірив, що він у «друзях», і залишиться там назавжди. А даремно. Порошенко вже активно займався формуванням власної партії, і «УДАР» його більше не цікавив. Зрозуміло, що приводити у новий склад ВРУ «чужу» партію він не збирався, але й створювати зайвого «опонента» (електоральне поле одне) сенсу не було. А тому Віталію розповідали казки, через які він та його політична сила «припинили» активне самостійне існування, і розтворилася у пропрезидентській силі. (Прикро. Міг би бути цікавим самостійним проектом. Обдурили.)».

А що ж ВО «Батьківщина»?

Олександра Вікторова, фахівець-консультант з політичних питань, громадської організації «Вільна Україна»: «Там нарешті стається публічний скандал. Далі скривати вже не було чого. Все таємне – стало явним. Колишні «друзі» стають «ворогами» (хоча публічно все ще продовжують клястися один одному в «любові», «вірності» та «єдності»). І хоча Тимошенко все ж змогла утримати партію (її залишки) у власних руках, але це не її заслуга, це їх черговий промах».

Коли остаточно стало зрозумілим, що позачергові вибори ВРУ будуть, з'ясувалося й те, що «єдиного» блоку з Президентом ніхто створювати не збирається.

Кілька осіб, відчувши смак влади на фоні безкарності та вседозволеності (у т.ч. й на фоні збройних дій у АТО) зрозуміли, що можуть грати якщо не у власну гру на повну перемогу, то щонайменше боротися за власний ласий шматок.

«УДАР» – під яскраві обіцянки «влили» у структуру нової політичної сили, яку швиденько організовували під новообраного Президента.

«Батьківщина» – залишилися на політичному узбіччі.

І тут... нове потрясіння. 10 вересня, 2014 року. Яценюк і Турчинов очолили «нову» партію «Народний фронт». Яценюк – голова Політичної ради.

«Несподівано» до її складу входять кілька знакових фігур, які здавалося б ризикують тим, що можуть накликати на себе «гнів» Президента: міністр внутрішніх справ України Арсен Аваков, міністр юстиції Павло Петренко, екс-секретар РНБО Андрій Парубій, активістка Майдану Тетяна Чорновол, народні депутати В'ячеслав Кириленко і Лілля Гриневич. Але, якщо так вчиняють, то мабуть розуміють, що «Не такий Диявол вже й страшний»?

Проект різко набирав обертів. Яценюк і Турчинов об'єднавши зусилля стали «відривати» собі все, що ще було у Юлі, а заодно й у пропрезидентської партії.

Юрій Волков, експерт громадської групи «Наш вибір»: «Те, що злагоди після дострокових виборів годі й чекати, стало зрозуміло ще у той момент коли партії колишньої Коаліції: «УДАР» (у складі партії Порошенка); «Свобода» та «Батьківщина» заявили про те, що вони будуть йти на вибори самостійно. А після, того, як із небуття відродився «Народний фронт», ситуація тільки погіршилася. Лідери теперішньої вже «влади» розуміли, що відтепер кожен сам за себе, а «вижити» можна тільки за рахунок іншого.
Про те, що вибори будуть чесні й непідкупні говорити вже не доводилося. І хоча всі дружно лаяли Януковича, на ділі робили теж саме, а іноді й ще гірше. Тільки тепер один з одним змагалися колишні «друзі».

«Ліві» схеми поповзли у електорат. Для прикладу візьмемо 182 ОВО, на Херсонщині. Якщо раніше «опозиція» звинувачувала «владу», то тепер результати «правильного» голосування та підрахунку голосів між собою з'ясовували представники «дружніх» проєвропейських партії.

З'ясування стосунків між пропрезидентським кандидатом Олександром Співаковським (з'явився на електоральному полі у вересні 2014 року) та кандидатом від «Батьківщини» Юрієм Одарченком (двічі народний депутат ВРУ від ВО «Батьківщина», екс-губернатор Херсонщини, екс-перший заступник Херсонського міського голови) тривало майже тиждень. Там було все: емоції, голосні заяви, вимоги «перерахувати голоси у в'язниці» (де 80% голосів дивним чином опинилися на користь провладного кандидата) тощо...

Сергій Ковальов, юрист, управляючий партнера юридичної фірми «Ковальов і партнери»: «Для «Батьківщини» ситуація не нова – у неї знову відбирають голоси». З тією тільки різницею, що 2 роки тому це робив Янукович... А сьогодні? Хто ж воює проти Юлі сьогодні?

Віктор Орлов, політичний експерт-консультант, громадська організація «Ми – за чесні вибори»: «Результат «Батьківщини» у 5,68% і всього лише 894 201 голос на загальнодержавному рівні чи це не поразка? І це при тому, що тільки два роки тому у партії було 25,54% (5 209 090 голосів) – друга загальнодержавна позиція. Тоді Партія регіонів «переграла» «Батьківщину» всього на 4,46%.

Ну, добре хоч стільки дали... Таж ВО «Свобода», яку запевняли у тому, що вона без проблем проходить у новий склад ВРУ, коли її депутати відкликали голоси із складу Коаліції, не отримала й 5%. Втім це було прогнозовано.
Здається я ще у липні говорив про те, що хто-хто, а «Свобода» місця у нову складі ВРУ не отримає...».

Сьогодні вже й Тягнибок заговорив по-іншому. Минулої п'ятниці він відкритим текстом заявив, що: «бывшие наши партнеры по Майдану «слили» нас. С того момента, когда они начали «сливать» «Свободу», любые наши обязательства перед ними завершились».

ВО «Свобода» наполягала на тому, що пройшла у ВРУ, і спробувала оголосити масову мобілізацію для доведення власної перемоги. Цікаво, з ким Тягнибок збирався воювати? З Порошенко? Наївне немовля... Йому треба радіти, що він поки ще не за гратами.

Якщо вже «Свобода» заговорили про перерахунок. То у такому випадку й комуністи мають повне право заявляти, що вони подолали 5% бар'єр, адже якщо порівняти кількість голосів, які набрали комуністи-мажоритарники і партія у загальнодержавному окрузі на одних і тих самих дільницях... то це має дуже дивний вигляд... На цю тему обов'язково поговоримо окремо.

Пан Тягнибок задається так і не збагнув, що це не його «злили», це з країною щось відбувається...

Чи вдасться на такому хиткому фундаменті збудувати стійку будівлю Коаліції, Кабінету Міністрів та утримати Державу? Час покаже.

Але, щось підказує мені, що «Единожды предав, ты повторишь все снова...»

Сергій ОСОЛОДКІН

Херсонцы в твиттере