Люстрацію замовляли?
Чим далі, тим більше у пересічних громадян виникає питань: а для кого та заради кого, працює Український Уряд і Парламент?
Ситуація, яку ми маємо зараз в Україні нагадує деякі історичні новели, коли меншість залякала більшість, і такими чином керувала частиною світу...
Читали, пам'ятаєте, не буду докучати нагадуваннями освіченим людям...
Здається мені, що так діють й деякі сьогоднішні політики, які не хочуть чути нікого й нічого. Вони утворили такий собі закритий «елітний клуб по інтересам», до якого впускають тільки тих, хто приніс клятву на «грошах» на вірність вождю, і пообіцяв своїм життям відстоювати його інтереси...
Ситуація вам також знайома з історії, і ви пам'ятаєте чим все це закінчилося: спочатку панування – потім повний крах...
Чому сьогодні деякі депутати, які представляють інтереси не більше 1/5 а то й 1/7 населення України, взялися діяти від імені всіх? А тих, хто має думку, яка не відповідає їх вузькому баченню, одразу оголошують або «зрадниками», або «сепаратистами», або ще ким завгодно... Де ж, панове, демократія? Де ж, плюралізм думок? Де ж, те, про що всі так голосно кричали стоячи на майданах всіх рівнів?
Невже ми знову повернулися до ситуації, коли діти відповідають за вчинки батьків, а людина страждає від того, що виконувала свою роботу в силу обставин непереборної сили?
У першу чергу я маю на увазі – політичну відповідальність за те, що людині доводилося жити і працювати у певних політичних умовах.
Так звані «борці за демократію», ті, хто виходить сьогодні на вулиці під стіни рад всіх рівнів, або на майдани, вимагають проведення так званої «люстрації» (іноді зовсім не розуміючись, а що ж це насправді таке, і з чим «його їдять»).
Якось я вже наводив значення цього слова і яке (не второпавши його істинного значення) «ділки від політики» використовують серед неписьменної маси, яким підбурюють на акції непокори.
«Невже таке може бути», - запитає хтось? Так, може. Дехто, хто вголос кричить «Ми – за єдність», на ділі – своїми вчинками, втілюють у життя протилежне.
Не випадково завжди, в усі віки, людині з розумом і позицією важко було бути «білою вороною», адже зграя завжди намагалася її заплямувати багном.
«Білих ворон» в усі часи було не так вже й багато. Складно бути «білим», «не таким як всі»: Коперник, Жанна Д'Арк, Джордано Бруно, Пікассо, Страдиварі, Моцарт, Маркс, Солженіцин... Спробуйте вистояти проти маси... Не кожному дано. Не кожен може дозволить собі сказати: «Король-то, голий!».
Хоча, в усі часи були люди, які не цуралися правди і не боялися її сказати вголос – за що й страждали.
Натомість слабохарактерні люди, якими не вистачає сили-волі сказати, що «біле» – це «біле», а «чорне» – це «чорне», – просто скоряються. А що робити? Обставини сильніше за цих слабких людей... Аби вижити вони – коряться.
Звичайно ж, що за всіх політичних та соціальних устроїв були й є ті люди, які щиро підтримують існуючий устрій. Вони вірять у те, що робить влада, віддано працюють на її благо, вірячи, що у такий спосіб працюють на народ та державу.
Потім часи змінювалися, до влади приходили інші. Що робила нова влада із попередниками? Пам'ятаєте мабуть з підручника шкільної історії: в одному з племен попереднього вождя і його родичів з'їдали. А у Єгиптян, разом із померлим Фараоном ховали його дружину, коня, слуг...
Але жодна формація ніколи не страчувала професіоналів: Шаман – завжди залишався шаманом... Зброяр – продовжував майструвати зброю; той, хто ткав тканини – продовжував свою майстерну справу; у кого були здібності до науки – й далі прославляв своє громадське формування...
Історичний досвід був у нагоді всім, в усі віки... І тільки в Україні відбуваються дивні перетворення.
Ті, «хто були – ніким» і в одну мить завдяки народу «стали – всім», вирішили, що мають відтепер право діяти, навіть не спитавши у всього народу: а що ж він хоче?
Купка не зовсім вихованих і освічених вирішила, що має право діяти від імені усього Українського народу, не просто принісши свої невіглаські погляди на життя, а нав'язавши їх всім.
Що цікаво, ви мабуть звернули увагу, що у цьому питанні сьогоднішні «крикуни» нічим не відрізняються від тих, хто був перед ними. Але ж чимось вони та відрізняються? Чим? Мені здається, що тільки тим, що хочуть керувати прибравши від справ професіоналів-попередників.
Скажіть, що змінюється від того, що хірург, до якого ви йдете на операцію має інші ніж ви політичні погляди? Ви не будете оперуватися у нього, а підете до однопартійця? Навіть у тому випадку якщо він не вміє оперувати? Пригадайте професора Преображенського з булгаковського «Собачого серця»...
А що ви будете робити якщо сантехнік, який ремонтує ваш унітаз, буде мати партійний квиток іншої партії? Невже потонете у фекаліях, але не довірите ремонтувати унітаз «політичному ворогові»?
Що робити людині, яка працює скажімо в освіті, і яка була змушена для того, аби продовжувати заробляти на життя, бути членом партії, яка була при владі... А потім, знову таки щоб утриматися на роботі, була змушена вступити у лави іншої? Будемо виганяти з роботи?
Чи держава вже проголосила себе «монопартійною», і всі, хто не член «правлячої» – вороги народу? До чого це призведе? З історії відомо...
Сьогодні той, хто дорвався до влади, не особливо опікуючись історичним досвідом, знову наступає на «історичні граблі»: діє «від імені народу» не дуже переймаючись тим, а чого хоче цей народ. Приймає закони які принижують громадян і не дають їм можливості вільно висловлювати власну думку.
Сьогодні в Україні немає жодної політичної сили, яку б підтримувала більшість. Хто ж тоді правий? У кого більше прав? Та, ні у кого. Всі мають пропорційну кількість голосів залежно від того, скільки громадян України ту партію підтримало (хоч у парламенті, хоч у сільській чи селищній раді).
А якщо партія має право говорити від імені тієї частини народу яка її підтримала, то тоді виходить, що інша політична сила, яка оголошує своїх політичних опонентів «поза законом» – «узурпує владу» і стає «диктатором».
Подивіться, що відбувається сьогодні в Україні. Практично всі політичні сили які є у парламенті, мають більш-менш рівну кількість голосів виборців. При цьому, відповідно до чинного законодавства, всі вони: «рівні – серед рівних». Всі вони діють від імені людей, які «привели» їх туди: і «Свободу», і «Батьківщину», і ПР, і УДАР, і Комуністичну партію України.
Якщо подивитися на те, хто у ВРУ зараз має більше голосів, то ми побачимо унікальну ситуацію: найбільша «фракція» – позафракційні, а три партії «УДАР» (13,96%, 2 847 979 голосів), КПУ (13,18%, 2 687 269 голосів) та «Свобода» (10,44% , 2 129 933 голосів) у «пропорційній» системі виборів мають майже однакову кількість голосів.
То, хто сказав, що одні мають право «чавити» інших? Хто з цих трьох має право «забороняти» іншу? У чому вина «партії»? У тому, що частина населення підтримує її політичні погляди?
В такому випадку треба поставити питання про «заборону» «Батьківщини», адже само вона привела у ВРУ, через списки тих депутатів, які були першими, хто побіг до політичних опонентів – ПР. Чому б не заборонити політичну силу, яка привела у ВРУ «сепаратистів»? Де ж політична справедливість?
Якщо говорити про «люстрацію» «для всіх», то давайте пригадаємо цікаві факти з життя перших осіб держави.
Петро ПОРОШЕНКО
Перший «прихід» у Верховну раду – 1998 рік, як член Соціал-демократичної партії України (об'єднаної) – найбільш наближеної до Президента Леоніда Кучми.
У 2000 створює незалежну лівоцентристську фракцію «Солідарність».
У 2001 році відіграє важливу роль у створенні Партії регіонів.
У грудні 2001 року – очолює кампанію опозиційного блоку Віктора Ющенко «Наша Україна».
Кум Віктора Ющенко. Ймовірно найбагатший бізнесмен серед прихильників Ющенко.
У 2007 Нестор Шуфрич заявляв, що «у грудні 2004 зміни в Конституцію (політреформа) були прийняті завдяки Порошенко й Литвину, які відразу прагли підпиляти владу за спиною Ющенко. Вони прагли прийняти закон 3207-1, щоб зміни в Конституцію вступили в дію з 1 вересня 2005 року... Порошенко, який розраховував стати прем'єр-міністром, разом з Литвином стали б двома повновладними хазяями України»
У 2004 році – секретар Ради національної безпеки й оборони України.
У 2006 році – депутат ВРУ за списком блоку «Наша Україна», очолює парламентський комітет з фінансів і банківської діяльності.
З лютого 2007 року – очолює раду НБУ.
9 жовтня 2009 року – Міністр іноземних справ.
23 березня 2012 року Янукович підписав указ про призначення Порошенко міністром економічного розвитку й торгівлі.
У 2012 році – депутат Парламенту (більше 70% голосів у одномандатному окрузі № 12 у Вінницькій області).
Претендував на посаду глави парламентського комітету економічної політики, але не погодився на умову вступити у фракцію ВО «Батьківщина».
Під час Евромайдану у пресі повідомлялося, що саме Порошенко є спонсором Майдану.
В інтерв'ю «Новій газеті» Порошенко визнає, що «спонсорує революцію їжею, водою, дровами».
Після зіткнень із міліцією на вулиці Грушевського, в січні 2014 року, пообіцяв за добу відремонтувати бруківку й портик на вході у стадіон «Динамо» (це та частина вулиці Грушевського, де більше місяця стояли барикади й горіли покришки).
Стадіон та бруківку було відновлено на кошти, виділені правлінням футбольного клубу «Динамо».
Арсеній ЯЦЕНЮК
У 1996 році очолюючи власну юридичну фірму, успішно займався приватизацією різних промислових і аграрних підприємств.
У грудні 1998 року обійняв посаду радника голови правління банку «Аваль».
З вересня 2001 – виконуючий обов'язки міністра економіки Криму (в уряді Валерія Горбатова).
З січня 2003 року перший заступник голови НБУ (Голова – Сергій Тігіпко).
У липні 2004 – Сергій Тігіпко очолив виборчий штаб кандидата в президенти України Віктора Януковича, Яценюк – виконує обов'язки глави НБУ.
Березень 2005 року – перший заступник голови Одеської обласної державної адміністрації (Голова – Василь Цушко).
Вересень 2005 року – Міністр економіки (в уряді Юрія Єханурова).
Вересень 2006 року – перший заступник глави Секретаріату президента Ющенка.
З вересня 2006 року – член ради НБУ.
Березень 2007 року – міністр закордонних справ України.
2007 рік – депутат ВРУ (Блок «НУ-НС»).
Грудень 2007 року – Голова українського парламенту (за нього голосує 227 депутатів, необхідний мінімум 226).
Листопад 2008 – відставка з посади Голови ВРУ («ЗА» голосують: 175 депутатів від фракції Партії регіонів, 10 – від НУ-НС, 27 – від КПУ, 20 – від Блоку Литвина, 1 – від БЮТ. Існує думка, що депутати від пропрезидентської партії НУ-НС відмовили Яценюкові у підтримці за вказівкою Віктора Ющенко, що й привело до втрати посади).
Грудень 2008 року – оголошує про план створення політичної партії на основі громадської ініціативи «Фронт змін».
Тоді його називали політичним клоном Ющенко.
Квітень 2009 року – заявляє про готовність балотуватися на президентських виборах 2010 року.
Вартість його президентської кампанії оцінювалася в 60 – 70 мільйонів доларів.
Вересень 2009 року, Рада НБУ, за його пропозицією блокує можливість емісії грошей Нацбанком в інтересах уряду (прем'єр – Тимошенко).
Листопад 2009 року – лідер партії «Фронт змін».
У січні 2010 року – робить заяву, що його виборча кампанія обійшлася в 80 мільйонів гривень.
У разі перемоги – збирався розпустити ВРУ.
Про активну участь у президентській кампанії Яценюка дружини тодішнього президента України Ющенко Кэтрин-Клэр свідчив Віктор Балога.
(Цікаво у зв'язку із цим відзначити, що під час перебування А. Морозова керівником «Ощадбанку», Арсеній Яценюк, будучи першим заступником глави секретаріату президента України, піднімав питання про фінансування «Ощадбанком» фонду Катерини Ющенко. Морозов свідчив, що це питання розглядалося на рівні президента України Ющенко).
21 лютого 2010 року – Янукович пропонує Яценюка на посаду Прем'єра.
У квітні 2012 року Яценюк та Тимошенко (яка була на той час у в'язниці) оголосили про формування загального списку для участі у парламентських виборах.
Червень 2012 року – голова ради «Об'єднаної опозиції».
Липень 2012 року – разом з іншими членами «Фронту змін» припинив членство в партії, щоб взяти участь у парламентських виборах за списком «Батьківщини» як безпартійний.
11 грудня 2012 року – обраний головою фракції ВО «Батьківщина» (раду «Об'єднаної опозиції» замість нього очолив Олександр Турчинов).
15 червня 2013 року – обраний головою політради партії «Батьківщина».
27 лютого 2014 року – Прем'єр-міністр України.
Олександр ТУРЧИНОВ
У 1987 – 1990 – секретар райкому комсомолу, завідувач відділом агітації й пропаганди Дніпропетровського обкому комсомолу.
Був одним з координаторів Демократичної платформи у КПРС, що ратувала за відновлення, децентралізацію Компартії.
1993 – радник прем'єр-міністра України Леоніда Кучми з економічних питань.
З вересня 1993 року – генеральний директора Інституту економічних реформ, завідувач лабораторії дослідження тіньової економіки Інституту Росії НАН України.
1994 – створив Всеукраїнське об'єднання «Громада», яке у 1997 очолив Павло Лазаренко (яка підтримала Леоніда Кучму на президентських виборах).
1998 – народний депутат України за списком партії «Громада»; після уходу Юлії Тимошенко в уряд – глава Комітету з питань бюджету Верховної ради.
1999 – створюється ВО «Батьківщина», заступник Тимошенко.
2002 – народний депутат (БЮТ).
2004 – один із заступників керівника виборчого штабу Віктора Ющенко.
2005 рік – Глава Служби безпеки України.
З вересня 2005 року – очолює передвиборний штаб БЮТ.
Травень 2007 – перший заступник секретаря РНБО.
Вересень 2007 – народний депутат (БЮТ).
19 грудня 2007 – перший віце-прем'єр України.
Квітень 2012 року – Генеральна прокуратура повідомила, що перевіряє інформацію про незаконне виділення квартир під час перебування його головою Служби безпеки України.
Парафіянин протестантської церкви «Слово життя».
Цікаві метаморфози, чи не так?
А тепер кинемо оком у бік декого з сьогоднішніх «крикунів». Де вони були 20 – 25 років тому? Виявляється, що більшість з них були або членами Комуністичної партії Радянського Союзу, або активними комсомольцями.
Олег Тягнибок
У 1982 – 1989 р.р. – член ВЛКСМ.
Ірина Фаріон
Член ВЛКСМ з вересня 1978 року.
З квітня 1987 року – кандидат, а з 15 квітня 1988 року – Член КПРС.
І список можна довго продовжувати...
Що ж стосується проекту закону, який депутати минулого тижня проголосували про так звану «люстрацію», то сьогодні, при детальному вивченні, фахівці не беруться називати «проектом Закону», особливо з юридичної точки зору він не витримує будь-якої критики.
Висновок Головного науково-експертного управління Верховної Ради України, який ледь вмістився на 9 сторінках (це при тому, що сам проект має 17) закінчується фразою: «...за результатами розгляду законопроекту у першому читанні доцільно повернути його на доопрацювання суб'єкту подання». Що фактично говорить про те, що у такому вигляді його приймати неможна. Ось така ситуація...
Тих, кого цікавлять деталі відсилаю до проекту закону прочитав який ви самі зрозумієте наскільки абсурдним є більшість з того, що там написано. Фактично це узаконений шлях розправи з тими, хто не подобається владі.
Для тих, у кого вчитуватися у деталі немає часу, коротко переповім (з окремим цитуванням).
В першу чергу проект визначає: де, коли, як і у який спосіб повинні проходити перевірку ті, хто вже працюють у владі, і ті, хто збирається там працювати.
Далі проект має статтю, яка відразу вказує, що людина є «злочинцем», і що вона «не пройшла перевірку», ще до того, як її призначили. Вичерпний перелік вміщується на 4 сторінках. Якщо коротко, то вважається, що не пройшли перевірку ті суб'єкти, які у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року займали посади: Президента України, Прем'єр-міністра України, Першого віце-прем'єр-міністра України, віце-прем'єр-міністра України;
Працювали у КМУ на керівних посадах, були керівниками ряду державних установ;
Були членами Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, членами Вищої ради юстиції;
А також: прокурори областей, прокурор міст Києва та Севастополя, Автономної Республіки Крим, прокурор району, міжрайонної прокуратури, прокуратури у містах, прокурори спеціалізованих прокуратур, їх перші заступники та заступники.
Невже за 4 роки всі були виключними злочинцями? Ну, добре, те що стосується Президента, Прем'єра, Генерального прокурора, то тут важко не погодитися, але чому всі урядовці підпадають під таку каральну дію, і це при тому, що їх вина не доведена у суді? Де ж законність?
У чому винен районний прокурор у Каланчакському чи Іванівському районі, Херсонської області? Це що, законність? Я вважаю, що це – розправа. Просто так, тому, що комусь це заманулося.
Дивимося далі. Відповідно до пункту 2, цієї ж статті такими, що не пройшли перевірку вважаються особи, які «займали посаду у період з 1 грудня 2013 року по 22 лютого 2014 року і не були в цей період звільнені за власним бажанням з органів державної влади», у цей список потрапили посадовці другого ешелону: перші заступники та заступники міністрів, начальники управлінь, керівники територіальних підрозділів на місцях і т.д. і т.п. До списку не входять хіба що прибиральниці...
Ще далі: «працівники правоохоронних органів, державні службовці та посадові особи органів місцевого самоврядування, громадяни України, вина яких встановлена у визначеному законом порядку у завданні шкоди життю, здоров'ю, майну громадян – учасників масових акцій протесту з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року». Тут хоч присутнє формулювання у «визначеному законом порядку».
Ще один цікавий пункт: «працівники правоохоронних органів, які брали участь у затриманні учасників акцій громадського протесту та масових заходів у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року включно». І знову величезний термін у 4 роки, і знову розмите трактування... Про які акції йде мова? За що затримували? А чи всі там були такі вже й невинні? А що робити з тими, хто затримував тих, хто кидав «коктейлі молотова»? Під визначення «мирні акції», це же точно не підпадає. Де ж законність? А давайте прочитаємо з цього приводу бодай одне судове рішення, яке набуло законної чинності, є таке?
Далі, на двох сторінках ще один перелік тих, хто вчинив, на думку авторів законопроекту протиправні дії.
Далі у проекті просто «політична складова». Вважається, що не пройшли перевірку, ті, хто «до 19 серпня 1991 року:
а) були обрані (призначені) і працювали на керівних посадах Комуністичної партії СРСР, Комуністичної партії України та інших союзних республік СРСР від рівня районного комітету і вище, членом ЦК КПРС;
б) були обрані і працювали на керівних посадах у складі ЦК ВЛКСМ, ЦК ЛКСМУ та інших союзних республік СРСР, обласних комітетів ВЛКСМ, ЛКСМУ та інших союзних республік СРСР;
в) були у якості штатного працівника чи негласного агента, особи начальницького складу в 5-му управлінні КДБ УРСР, КДБ СРСР, КДБ інших союзних республік СРСР; співпрацювали з КДБ СРСР, КДБ УРСР, КДБ інших союзних республік СРСР, закінчили вищі навчальні заклади КДБ СРСР (крім технічних спеціальностей);
г) служили чи співпрацювали зі спецслужбами інших країн у формі негласного агента або таємного штатного працівника;
ґ) працювали на посаді начальника політичного відділу (управління) в Збройних силах СРСР, МВС СРСР;
д) причетні до організації політичних переслідувань учасників українського національно-визвольного руху часів Другої світової війни та післявоєнного часу, що встановлено у судовому порядку».
У пункті «д» хоч якась законність, а решта?
Не менш абсурдним є й перелік тих, хто підлягає перевірці щодо прибутків разом з тим, хто хоче працювати у владі: «декларацію про майно, доходи, витрати і зобов'язання фінансового характеру щодо себе та близьких йому осіб (чоловіка, дружини, батька, матері, вітчима, мачухи, сина, дочки, пасинка, падчерки, рідного брата, рідної сестри, діда, баби, прадіда, прабаби, внука, внучки, правнука, правнучки, усиновлювача чи усиновленого, опікуна чи піклувальника, особи, яка перебуває під опікою або піклуванням, а також осіб, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом і мають взаємні права та обов'язки із суб'єктом перевірки, в тому числі осіб, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі)».
Ви можете собі таке уявити? Як подати декларації прадідів? А якщо вони померли? Адже не сказано, що подають ті, хто живі, сказано, що подають всі. Абсурд!
І ще одна думка... Я мені вплинути на свого брата чи сестру? У кожного своя сім'я, у кожного свої стосунки. А якщо я не підтримую родинні стосунки? А якщо моя онука, яка живе незалежним від мене життям не захоче давати згоду про те, якими є її прибутки? Зовсім не тому, що вона краде, або займається корупцією, а просто тому, що це її особисте життя. Де ж забезпечення права громадянина визначене Конституцією на невтручання у його особисте життя (ст. 32), адже всі відомості матимуть відкритий доступ...
Цікавою є й ст. 5 проекту, яка визначає яким чином відбуватиметься перевірка. «Організація проведення перевірки покладається на керівника (заступника керівника) відповідного органу державної влади (державного органу), де працює суб'єкт перевірки та/або який призначає суб'єкта перевірки (укладає з ним трудовий контракт (угоду)), або на зайняття посади в якому претендує кандидат, крім випадків, установлених цим Законом (далі – орган перевірки).
Отже виходить, що «організовувати» перевірку керівник буде сам для себе та для своїх підлеглих?
«Організація щодо проведення перевірки суб'єктів перевірки, які вже займають виборну посаду або претендують на її заняття, покладається на Центральну виборчу комісію як орган перевірки відповідно до цього Закону».
Абсолютно абсурдним є те, що ЦВК буде змушена перевіряти всіх(!) кандидатів. (Під час минулих виборів їх було понад 2 тисячі). Сьогодні ЦВК ледь встигає вибірково перевірити декларації окремих кандидатів. А як вона встигне за короткий проміжок часу перевірити кілька тисяч декларацій та автобіографій. Для того, аби прочитати кожну треба щонайменше 15 – 30 хвилин. Для того, аби написати стандартний запит треба 1 – 2 години. А якщо людині не 18, а 58? І працювати вона почала ще у минулому столітті, то тут знадобиться не одна година.
Далі: 2 – 3 дні на те, поки запит дійде до пункту призначення, ще як мінімум 5 днів на відповідь (відповідно до Закону), 2 – 3 дні на зворотне пересилання, ще 1 – 2 дні на опрацювання у апараті ЦВК. Все – терміні прийняття рішення щодо реєстрації давно порушені (всього 5 днів). Про яке скорочення терміну проведення виборів ми говоримо? Я вже мовчу проте, на скільки повинен бути збільшений штат ЦВК.
Всього у проекті 17 сторінок, на яких через рядок є питання щодо законності того, що там написано.
А народ під стінами ВРУ, для якого не існує такого поняття як «законність» продовжує горлати: «Люстрація!», «Ми не підемо звідси – поки не приймуть Закон». Один з мітингувальників заявив: «Ми тут розбиваємо намети, і будемо тут жити, допоки не буде прийнятий Закон. Хто нам може заборонити?».
Розумна людина відповіді на це питання не знайде. А й справді: хто може заборонити людині порушувати законодавство, яке прийнято із порушенням, і яке порушують ті, хто повинен стояти на його сторожі?
Сергій ОСОЛОДКІН
