Куди йти?
Третій місяць поспіль ситуація в Україні залишається стабільно напруженою.Третій місяць поспіль увага всієї світової спільноти прикута до України. Третій місяць поспіль населення України умовно поділено на два протиборчих табори.
І якщо наприкінці листопада, початку грудня темою протистояння була – Євроінтеграція, то сьогодні питання стоїть по іншому: дострокове переобрання Президента, Верховної Ради, повернення до Конституції України 2004 року. Сьогодні, як бачимо, питання стоїть більш широко, і перестало бути вузько політичним, питання стоїть про те, що ми повинні змінити форму державного устрою: повернутися до парламентсько-президентської форми правління, яка, по своїй суті, несе більш широкі повноваження представникам народу – Парламенту.
Я думаю, що більшість погодиться зі мною, що Парламент все ж більш широко представляє інтереси народу всієї України, ніж одна особа, легітимність виборів якої періодично ставиться під питання. Тим більше, що вибори цього Президента відбувалися за Конституцією 2004 року, відповідно до якої його повноваження були більш обмеженими.
Правда тут ми маємо дилему: «Два останні роки показали, що форма правління у якій повнота влади повністю відійшла одній особі – себе не виправдала», – так вважає одна частина населення. «Змінювати нічого не треба, форма правління однією особою – Президентом, повністю себе виправдовує», – вважає інша частина.
Але всі забувають, що у цій справі є ще й третя сторона: подавляюча більшість – український народ, який не дуже тямить у питаннях державотворення і Конституційного ладу. І саме відсутність політичної та юридичної освіченості у народу, дає можливість політикам – всіх рангів і мастей, впливати на громадян та «проштовхувати» серед них ті ідеї, які працюють на інтереси самих політиків.
Важко розтлумачити пересічному громадянину, який не має відповідної освіти, у чому плюси парламентсько-президентської форми правління, і чому подавляюча частина світу давно відмовилася від моноправління, перейшовши до полігамного правління через Парламент. Так само важко пояснити тим, хто стоїть за «сильну руку», що одноосібне – монархічне правління не йде на користь ані державі, ані її громадянам.
За всі часи існування України, я вже не говорю за роки Незалежності, Україна здається ще жодного разу не була у такому скрутному становищі одразу і з політичної, і з економічної точок зору.
Більшість фахівців від економіки відкритим текстом говорять, що ситуація, яка склалася Україні, з місяця на місяць загрожує фінансовим крахом. Ми стоїмо на порозі дефолту. Та якщо економічний дефолт ще поки у перспективі, то політичний, здається, вже настав.
Одна частина політиків активно наполягає на тому, що нам необхідно змінювати устрій – суто Конституційним шляхом – повернення до Конституції у тій редакції, який був до того моменту, як, під певним тиском, його було змінено, натомість інша частина переконує, що й далі держава повинна рухатися вперед у тому форматі, який є зараз.
От тільки немає однозначної відповіді на питання: а куди саме ми повинні рухатися? На Захід, чи на Схід?
Нажаль, але обговорюються тільки ці два шляхи, де один виключає інший. Нажаль, але навіть на рівні теорій не ведеться мова про те, що ми повинні залишатися не тільки у географічному, але й у політичному центрі Європи.
Сьогодні як ніколи стало зрозуміло, що Україна насправді є Центром Європи, за яку ведуть боротьбу дві впливових структури – з одного боку Росія, з іншого Європа.
Чому сталося так, що мова зайшла про те, що Україна може розпастися на дві, а то й три складові, і перестане існувати як суверенна держава?
При цьому, зверніть увагу, такі розмови ведуться не всередині нашої держави, про це говорять не самі Українці, про це чомусь говорять окремі політики як в Росії, так і в Європі.
Виходить, що «центри впливу» знаходяться саме там? І саме там комусь дуже сильно хочеться, аби Україна таки розпалася на кілька часин, і перестала існувати у тому форматі, в якому вона живе сьогодні?
При цьому, ще раз наголошую, жоден український політик, жодного разу не використав термін «розпад». І ті, хто за євроінтеграцію, і ті, хто за Союз з Росією, всі говорять у першу чергу про те, що ми повинні бути єдиною – міцною державою, яка повинна мати свою позицію. Та, здається, що комусь саме це й не вигідно.
Чи випадково деякі держави, не на офіційному рівні, на рівні матеріалів у окремих ЗМІ, почали натякати на якісь начебто претензії щодо Українських земель. Чому саме сьогодні? Можливо тому, що відчули, що в Україні існують різні погляди на її розвиток і подальший напрямок шляху?
Здається мені, що саме зараз політики повинні схаменутися і зрозуміти, що своїми політичними амбіціями, своїм протистоянням, і своєю боротьбою за владу (у власних інтересах), вони привели державу до тієї межі, коли питання стоїть про її єдність, про її суверенітет і про її подальше існування в сучасних територіальних кордонах.
Так, без сумніву, ми сьогодні маємо всі ознаки тоталітарного правління, і ми маємо розуміти, що така форма правління загрожує нам складною перспективою щодо подальшого розвитку, і що час експериментів над державою і її громадянами сплив. Хоча події останніх двох місяців вказують на те, що особи, які сьогодні при владі, просто так на будь-які поступки не підуть, а тим більше не віддадуть «владні» крісла. Втім, ситуація, у порівнянні з листопадом минулого року, змінилася. Змінилася не на користь окремих правлячих осіб.
Минулого тижня приїзд Президента України у Верховну Раду був знаковим. Попри свою не любов з'являтися у ВРУ, гарант був змушений це зробити для того, аби «стимулювати» депутатів провладної фракції до відповідного голосування за проект закону «про реабілітацію».
Та чи насправді Віктора Федоровича так вже хвилював саме цей законопроект? Здається, що його збентежило і вивело із себе зовсім інше: загроза перспективи реального розколу фракції, і того, що певна кількість депутатів-регіоналів готові проголосувати за повернення до Конституції 2004 року. Перспектива втрати влади, а зовсім не турбота про «реабілітацію» змусила Віктора Федоровича в авральному порядку, прямо з лікарняного ліжка, як він сам заявив, приїхати у ВРУ.
Якщо депутати проголосують, то Віктор Федорович не тільки втратить більшу частину своїх повноважень, але й доведеться йти на вибори – офіційні, планові, і не у 2015-у, а вже цього року. Адже в редакції Конституції-2004 Президент обирається тільки на чотири, а не п'ять років.
Отже, при поверненні до Конституції 2004 року з одного боку Янукович втрачає більшу частину своїх повноважень (в першу чергу право формувати Кабмін, який знову буде підзвітним ВРУ), з іншого йому доведеться виходити на вибори вже восени, тобто всього лише через 8 місяців, а в тій ситуації, яка є в державі зараз, мова про його перемогу навряд чи йтиме. Хоча певна частина населення бачить саме його президентом, але подавляючої більшості голосів він не зможе набрати навіть при застосуванні будь-якого адміністративного ресурсу.
Аналізуючи ситуацію можна із певною долею упевненості говорити, що у другому турі виборів Віктор Янукович програє їх будь-якому з кандидатів, окрім Олега Тягнибока (переважна більшість громадян держави все ж не бачать цю більш ніж одіозну фігуру при владі). Всі інші кандидати перемагають Януковича, адже у другому турі, подавляюча частина електорату, буде голосувати на «за» якусь окрему особу, а «проти» Януковича, і саме тому виграти вибори на території всієї України у нього шанси примарні.
Здається, що це розуміють і у ПР. Невипадково все частіше й частіше лунають голоси про те, що окремі особи і навіть цілі партійній осередки Партії регіонів або виходять з її складу, або заявляють про саморозпуск.
На слабкість позиції Президента вказують і ті факти, що деякі політики починають «піднімати на щит» і «розкручувати» як власні імена, так і можливі партійні бренди.
З якого дива пани Добкін та Кернес (забувши про справи міста Харкова та області), останні кілька тижнів так активно стали займатися «справами держави»? І навіть провели «з'їзд» керівників первинних організацій Партії регіонів? Можна припустити, що це було зроблено навмисно (звичайно ж під «правильним прикриттям»), для того, аби «помацати ситуацію», з одного боку, а з іншого чи не для того, аби прорекламувати персоналії можливих керівників нової політичної структури (яку, скоріш за все, почали будувати на майбутніх «уламках» ПР)?..
З різних боків – різні знаки, але всі вони сигналізують про те, що чинний Президент якщо не втратив, то активно втрачає свій вплив, і що найближчим часом нам слід чекати суттєвих змін на політичному Олімпі України.
Чи вдасться знайти загальне порозуміння, яке дозволить припинити кровопролиття та насильницькі дії? Покаже час. Але те, що вихід з ситуації треба шукати виключно мирним шляхом, я думаю, що у цьому нікого особливо переконувати не треба.
І якщо наприкінці листопада, початку грудня темою протистояння була – Євроінтеграція, то сьогодні питання стоїть по іншому: дострокове переобрання Президента, Верховної Ради, повернення до Конституції України 2004 року. Сьогодні, як бачимо, питання стоїть більш широко, і перестало бути вузько політичним, питання стоїть про те, що ми повинні змінити форму державного устрою: повернутися до парламентсько-президентської форми правління, яка, по своїй суті, несе більш широкі повноваження представникам народу – Парламенту.
Я думаю, що більшість погодиться зі мною, що Парламент все ж більш широко представляє інтереси народу всієї України, ніж одна особа, легітимність виборів якої періодично ставиться під питання. Тим більше, що вибори цього Президента відбувалися за Конституцією 2004 року, відповідно до якої його повноваження були більш обмеженими.
Правда тут ми маємо дилему: «Два останні роки показали, що форма правління у якій повнота влади повністю відійшла одній особі – себе не виправдала», – так вважає одна частина населення. «Змінювати нічого не треба, форма правління однією особою – Президентом, повністю себе виправдовує», – вважає інша частина.
Але всі забувають, що у цій справі є ще й третя сторона: подавляюча більшість – український народ, який не дуже тямить у питаннях державотворення і Конституційного ладу. І саме відсутність політичної та юридичної освіченості у народу, дає можливість політикам – всіх рангів і мастей, впливати на громадян та «проштовхувати» серед них ті ідеї, які працюють на інтереси самих політиків.
Важко розтлумачити пересічному громадянину, який не має відповідної освіти, у чому плюси парламентсько-президентської форми правління, і чому подавляюча частина світу давно відмовилася від моноправління, перейшовши до полігамного правління через Парламент. Так само важко пояснити тим, хто стоїть за «сильну руку», що одноосібне – монархічне правління не йде на користь ані державі, ані її громадянам.
За всі часи існування України, я вже не говорю за роки Незалежності, Україна здається ще жодного разу не була у такому скрутному становищі одразу і з політичної, і з економічної точок зору.
Більшість фахівців від економіки відкритим текстом говорять, що ситуація, яка склалася Україні, з місяця на місяць загрожує фінансовим крахом. Ми стоїмо на порозі дефолту. Та якщо економічний дефолт ще поки у перспективі, то політичний, здається, вже настав.
Одна частина політиків активно наполягає на тому, що нам необхідно змінювати устрій – суто Конституційним шляхом – повернення до Конституції у тій редакції, який був до того моменту, як, під певним тиском, його було змінено, натомість інша частина переконує, що й далі держава повинна рухатися вперед у тому форматі, який є зараз.
От тільки немає однозначної відповіді на питання: а куди саме ми повинні рухатися? На Захід, чи на Схід?
Нажаль, але обговорюються тільки ці два шляхи, де один виключає інший. Нажаль, але навіть на рівні теорій не ведеться мова про те, що ми повинні залишатися не тільки у географічному, але й у політичному центрі Європи.
Сьогодні як ніколи стало зрозуміло, що Україна насправді є Центром Європи, за яку ведуть боротьбу дві впливових структури – з одного боку Росія, з іншого Європа.
Чому сталося так, що мова зайшла про те, що Україна може розпастися на дві, а то й три складові, і перестане існувати як суверенна держава?
При цьому, зверніть увагу, такі розмови ведуться не всередині нашої держави, про це говорять не самі Українці, про це чомусь говорять окремі політики як в Росії, так і в Європі.
Виходить, що «центри впливу» знаходяться саме там? І саме там комусь дуже сильно хочеться, аби Україна таки розпалася на кілька часин, і перестала існувати у тому форматі, в якому вона живе сьогодні?
При цьому, ще раз наголошую, жоден український політик, жодного разу не використав термін «розпад». І ті, хто за євроінтеграцію, і ті, хто за Союз з Росією, всі говорять у першу чергу про те, що ми повинні бути єдиною – міцною державою, яка повинна мати свою позицію. Та, здається, що комусь саме це й не вигідно.
Чи випадково деякі держави, не на офіційному рівні, на рівні матеріалів у окремих ЗМІ, почали натякати на якісь начебто претензії щодо Українських земель. Чому саме сьогодні? Можливо тому, що відчули, що в Україні існують різні погляди на її розвиток і подальший напрямок шляху?
Здається мені, що саме зараз політики повинні схаменутися і зрозуміти, що своїми політичними амбіціями, своїм протистоянням, і своєю боротьбою за владу (у власних інтересах), вони привели державу до тієї межі, коли питання стоїть про її єдність, про її суверенітет і про її подальше існування в сучасних територіальних кордонах.
Так, без сумніву, ми сьогодні маємо всі ознаки тоталітарного правління, і ми маємо розуміти, що така форма правління загрожує нам складною перспективою щодо подальшого розвитку, і що час експериментів над державою і її громадянами сплив. Хоча події останніх двох місяців вказують на те, що особи, які сьогодні при владі, просто так на будь-які поступки не підуть, а тим більше не віддадуть «владні» крісла. Втім, ситуація, у порівнянні з листопадом минулого року, змінилася. Змінилася не на користь окремих правлячих осіб.
Минулого тижня приїзд Президента України у Верховну Раду був знаковим. Попри свою не любов з'являтися у ВРУ, гарант був змушений це зробити для того, аби «стимулювати» депутатів провладної фракції до відповідного голосування за проект закону «про реабілітацію».
Та чи насправді Віктора Федоровича так вже хвилював саме цей законопроект? Здається, що його збентежило і вивело із себе зовсім інше: загроза перспективи реального розколу фракції, і того, що певна кількість депутатів-регіоналів готові проголосувати за повернення до Конституції 2004 року. Перспектива втрати влади, а зовсім не турбота про «реабілітацію» змусила Віктора Федоровича в авральному порядку, прямо з лікарняного ліжка, як він сам заявив, приїхати у ВРУ.
Якщо депутати проголосують, то Віктор Федорович не тільки втратить більшу частину своїх повноважень, але й доведеться йти на вибори – офіційні, планові, і не у 2015-у, а вже цього року. Адже в редакції Конституції-2004 Президент обирається тільки на чотири, а не п'ять років.
Отже, при поверненні до Конституції 2004 року з одного боку Янукович втрачає більшу частину своїх повноважень (в першу чергу право формувати Кабмін, який знову буде підзвітним ВРУ), з іншого йому доведеться виходити на вибори вже восени, тобто всього лише через 8 місяців, а в тій ситуації, яка є в державі зараз, мова про його перемогу навряд чи йтиме. Хоча певна частина населення бачить саме його президентом, але подавляючої більшості голосів він не зможе набрати навіть при застосуванні будь-якого адміністративного ресурсу.
Аналізуючи ситуацію можна із певною долею упевненості говорити, що у другому турі виборів Віктор Янукович програє їх будь-якому з кандидатів, окрім Олега Тягнибока (переважна більшість громадян держави все ж не бачать цю більш ніж одіозну фігуру при владі). Всі інші кандидати перемагають Януковича, адже у другому турі, подавляюча частина електорату, буде голосувати на «за» якусь окрему особу, а «проти» Януковича, і саме тому виграти вибори на території всієї України у нього шанси примарні.
Здається, що це розуміють і у ПР. Невипадково все частіше й частіше лунають голоси про те, що окремі особи і навіть цілі партійній осередки Партії регіонів або виходять з її складу, або заявляють про саморозпуск.
На слабкість позиції Президента вказують і ті факти, що деякі політики починають «піднімати на щит» і «розкручувати» як власні імена, так і можливі партійні бренди.
З якого дива пани Добкін та Кернес (забувши про справи міста Харкова та області), останні кілька тижнів так активно стали займатися «справами держави»? І навіть провели «з'їзд» керівників первинних організацій Партії регіонів? Можна припустити, що це було зроблено навмисно (звичайно ж під «правильним прикриттям»), для того, аби «помацати ситуацію», з одного боку, а з іншого чи не для того, аби прорекламувати персоналії можливих керівників нової політичної структури (яку, скоріш за все, почали будувати на майбутніх «уламках» ПР)?..
З різних боків – різні знаки, але всі вони сигналізують про те, що чинний Президент якщо не втратив, то активно втрачає свій вплив, і що найближчим часом нам слід чекати суттєвих змін на політичному Олімпі України.
Чи вдасться знайти загальне порозуміння, яке дозволить припинити кровопролиття та насильницькі дії? Покаже час. Але те, що вихід з ситуації треба шукати виключно мирним шляхом, я думаю, що у цьому нікого особливо переконувати не треба.
Сергій Осолодкін
