«Понад усе на світі мрію про мир»

«Понад усе на світі мрію про мир»

Волонтер із Нової Каховки Ольга Данилова збирає і доставляє необхідну допомогу для українських військових прямо на передову. 

«Сьогодні відвезли Леоніда. Я дуже рада нашому знайомству. Трохи сумно. За цей час звикла до нього. Але впевнена, що навесні хлопець приїде без милиць», — такий запис нещодавно з'явився на сторінці у Фейсбуці 32-річної Ольги Данилової. Молода жінка допомогла 25-річному добровольцю Леоніду Рицькому з Таврійська зрозуміти, що він не один, і повірити у власні сили.

— Про те, що в Таврійську живе тяжко поранений у боях під Іловайськом хлопець, мені розповіла подруга. Леонід нікого не хотів бачити, він немов відгородився від усього світу. Я прихопила з собою знеболювальні препарати, продукти, флісовий костюм (такі я завжди тримаю для тих, хто перебуває на лікуванні або проходить реабілітацію), і ми поїхали в Таврійськ, — розповідає Ольга. — Зайшла у кімнату і відчула, як земля пішла з-під ніг. На очах були сльози, але з усіх сил намагалася посміхатися. Переді мною на ліжку лежав скорчений від страшного болю, повністю пригнічений молодий хлопець. Не витримала, підійшла до нього. Кажу: «Льоня, ти можеш мене прогнати, можеш зробити все, що захочеш. Але ти не знаєш, яка я прилипала. Я тебе не покину і буду докучати — подобається це тобі чи ні». Запропонувала зробити знеболювальний укол. Слово за слово, потроху розговорилися. З'ясувалося, що він переніс після тяжкого поранення 5 операцій, що у нас знайшлися спільні знайомі й друзі, що він справжній патріот і з усіх сил рветься до своїх побратимів. Стверджує: це його обов'язок, він «не може кинути пацанів». Коли я написала про нього у Фейсбуці, багато людей відгукнулися, надали допомогу. Гроші на лікування для Льоні зібрали також хлопці з усього його батальйону. Зараз він перебуває у Києві, а попереду у нього — реабілітація в Польщі.

Відкрита до людей, привітна й усміхнена Ольга добре відома не лише у Новій Каховці, а й далеко за її межами. Для багатьох бійців вона є головною ниточкою, яка зв'язує їх з «великою землею», з рідними і близькими. Волонтерство для неї — річ не нова. «Тільки раніше я опікувалася більше дітьми-сиротами, а «перекваліфікувалася» на військову тематику після першої ж поїздки в зону АТО 24 липня. Були тоді під Волновахою, де саме багато наших хлопців загинуло. Після того зупинити мене вже було неможливо. Це як наркотик. Спочатку тягнула все з родини, а згодом почала стукати в усі інстанції, не лише міські, а й міжнародні», — говорить Ольга.

Жінка зізнається, що у Новій Каховці вистачає людей і організацій, які демонстративно і принципово відмовляються надавати будь-яку допомогу армії. На жаль, незважаючи на війну на Донбасі, досі чимала кількість місцевих жителів сприймає окупантів як «визволителів» і мріє, щоб на Херсонщину «прийшов Путін».

— Бувало різне. Погрожували навіть. Недоб­розичливців вистачає. Рідні дуже за мене пе­реживають, тому я віднедавна почала призначати зустрічі з тими, кого не знаю, у людних місцях та більш виважено підходжу до розміщення інформації в соціальних мережах. Раніше півміста знало, коли саме я поїхала на Донбас. А був випадок, коли мою машину ледь не скинули з траси. Потім на блок-посту мені розповіли, що в Україні діють диверсійно-розвідувальні групи сепаратистів, які намагаються залякати і прибрати волонтерів, котрі допома­гають українській армії, — розповідає Ольга Данилова.

Востаннє на передовій Ольга була напередодні Нового року. В ці ж дні завдяки їй вдалося вивезти з Донецька 47-річного інваліда І групи, котрий потребував допомоги: «Чоловік благав: «Якщо ви мене не заберете звідси, я просто помру». Чотири роки тому в Донецьку він повертався з роботи додому. На нього напали, побили і кинули помирати на лютому морозі. Дивом вижив, але залишився недієздатним. А у нас у Райському знайшлася жінка, яка зголосилася прийняти когось, хто потребує допомоги. У неї зараз цей чоловік і живе, оформляє документи. Говорить, що в Донецьк ніколи вже не повернеться».

За словами волонтерки, нині в армії не ви­стачає всього: починаючи від елементарних шкарпеток і білизни й закінчуючи зброєю та військовою технікою. «Росіяни забезпечені всім необхідним, а ми — ні, — ділиться своїми спостереженнями Ольга. — Єдине, чим ми безумовно сильніші — своїм бойовим духом. Бо наші хлопці захищають свою землю. Так, Україна програла Росії в інформаційній війні. У цій країні пропаганда ведеться на всіх рівнях, вбивається навіть у мозок дітей програмами на дитячому телеканалі «Карусель». Останнім часом ми почали в школах Нової Каховки проводити години патріотизму. Розповідаємо про те, чим займаються волонтери. Радимо ніколи навіть жартома не казати десь за кордоном, що «ми — руссо турісто». Вчимо пишатися тим, що ми українці. Діти дуже щиро і з захопленням реагують на наші слова».

— Головні проблеми нашої армії — відсутність логістики, погане постачання і відставання в сфері технологій. Але російських ведмедів ми не боїмося, — запевняє військовослужбовець з Нової Каховки Євген Степанішин. Він присутній при нашій розмові з Ольгою, і час від часу я прошу його висловити свою думку з приводу почутого.

Сама волонтерка вважає, що війна на Донбасі вигідна українському уряду. Але переконана: якщо влада не наведе порядок, то рано чи пізно в Україні спалахне навіть не Майдан, а громадянська революція.

— Я бачила на передовій, як поводилися бійці Нацгвардії. На одному з блок-постів потрапили ми під мінометний обстріл бойовиків. І тут до нас під'їхала крута техніка з добре екіпірованими військовими. Ну, думаю, «вау, зараз вони сепаратистам покажуть!». Але вони ненадовго зупинилися і рушили далі. Я була шокована. «Так тут і без нас впораються», — заявили представники Нацгвардії. А те, що хлопці не мають мінометів, гранатометів, а під руками лише заста­ріла техніка, 130 днів на передовій без відпустки і без ротацій — усім байдуже, — говорить Ольга. — Бачила не раз, як волонтери з фонду Коломойського привозять добровольчим батальйонам із Дніпропетровська гарну й недешеву допомогу. Інші бригади з заздрістю спосте­рігають за всім цим. «Так це не наші», — пояснюють мені. Але як можна ділити військових на «своїх» і «чужих»?

Я знаю дуже мало волонтерів, які їдуть на передову. Насправді це дуже важко, треба знати людей, паролі, вміти пересуватися від одного блок-поста до іншого, — продовжує Ольга. — Нерідко волонтери привозять допомогу на самі блок-пости. Сама бачила, як потім тиловики підходили до однієї з таких передач, з таким трудом зібраної херсонцями, щось там повибирали собі, а решту кинули. Ми ж возимо все на передову і знаємо, що де потрібно. Приміром, із того, що потрібно завжди, — це шкарпетки і білизна. Адже прати на передовій нереально.

Про останню свою поїздку на Донбас Ольга згадує з жахом. Розповідає, що побачила на передовій багато п'яних, брудних солдатів, величезну кількість щурів у бліндажах (гризуни розплодилися через великі площі незібраних замінованих посівів):

— Сепаратисти передають нашим горілку. В одній бригаді переважно 40—50-річні чоловіки, які відмовляються слухати накази свого 32-річного командира. Кажуть: «А ми в армію не збиралися, нас мобілізували, однак робити тут нічого не будемо. А ти, командир, сиди і не дзявкай». Командир мені зізнався: «Я молю Бога, щоб почався обстріл. Бо тоді всі стають більш зібраними. Думають, як вистояти». Однак випадків, коли люди на війні калічилися на п'яну голову або по дурості, чимало. А був такий випадок у бригаді: відійшов один п'яний вояка по мобілці з дружиною поговорити. Непомітно підійшов до позицій сепаратистів і отримав кулю з СВД (снайперська гвинтівка Драгунова. — Авт.). 8 годин тіло з поля не могли забрати — не було чим. У сусідньому розбитому селі хлопці знайшли стару ковдру, але підійти до поля не могли — не підпускали снайпери. Лише ввечері їм це вдалося, тіло забрали, передали додому. Рідним сказали, що «помер геройською смертю».

— Подібні випадки справді бувають. Я теж подібне бачив. Якби військовим дали можливість нормально воювати, а не просто сидіти на передовій, було б усе інакше, — вважає Євген Степанішин.

Водночас в АТО воюють дуже багато справжніх героїв, для яких Україна і спокій на землі — далеко не порожні слова. «Я й сама понад усе на світі мрію про мир, — зізнається Ольга Данилова. — Про мир, і щоб Україна стала справжньою європейською країною. Хочу також нормального уряду, щоб він думав про тих, хто боронить територіальну цілісність нашої бать­ківщини, про весь наш народ».

Олег БАТУРІН//Новий День

фото з сайту Новий День