«Все буде добре, хлопці!»

«Все буде добре, хлопці!»

Волонтери з Горностаївки підтримують моральний дух захисників Вітчизни і їхніх рідних та постійно збирають для них необхідну допомогу. 

«Фазель, мы сейчас на передовой. Если со мной что-то произойдёт, не забудь про мою семью», — такі СМСки, написані російською, іноді отримує Фазель Манан із Горностаївки. «Я одразу ж відповідаю хлопцям: «Тримайтеся! Все буде добре!» — говорить він.

Пакистанець за походженням, 48-річний Фазель нині уявити не може свого життя без волонтерської підтримки військових, без поїздок у зону АТО та постійного контакту з тими, хто зараз захищає рідну землю від ворога.

«Я зрозумів, що не зможу без цього, коли тільки почалася окупація Кримського півострова, — згадує чоловік. — Пам'ятаю, як у березні, ще до їхнього так званого референдуму, поїхав на український блок-пост біля Чонгара і побачив, що хлопці там стоять голодні. Повернувся додому, зібрав тут усе, що тільки зміг, і відвіз їм. Після того у нас уже було не менше 50 поїздок — по всій Херсонській області, до Дніпропетровська, Кривого Рога, на полігон «Широкий Лан» у Миколаївській області. А останнім часом постійно їздимо в зону АТО — починаючи від Маріуполя і до Волновахи, Селідово, Курахово та інших населених пунктів».

Волонтери збирають для військових усе необхідне — светри, шкарпетки, теплі штани, продукти, сухофрукти, медикаменти, бронежилети. Привозять їм навіть гарячий борщ! «У хлопців же навіть нормального посуду немає! Ми намагаємося привозити їм хоча б по одній каструлі й сковорідці. А в спеціальному посуді готуємо ще вдома борщ або плов і привозимо їм на Донбас ще гарячими», — розповідає Фазель.

Волонтери тримають постійний зв'язок з усіма військовослужбовцями, мобілізованими з Горностаївського району. Знають усе, що їм потрібно, і чого потребують їхні родини. Коли їдуть у зону АТО, то збирають і передають речі не лише для «своїх», а й для всіх, хто стоїть на передовій разом із земляками: неважливо, з Каховки вони, Миколаєва, Генічеська чи якихось інших міст.

«Ділимося з усіма хлопцями. Нам неважливо, звідки вони. Але дуже приємно, коли чуємо, як про нас говорять: «Це ж наші з Горностаївки приїхали!». Востаннє, коли я приїжджав, ночував на блок-посту поблизу Новоселівки. Роздаю ящики з харчами і бачу, що один із хлопців стоїть у шльопанцях у 12-градусний мороз. А стояти йому, чергувати, треба з 5-ї вечора до 5-ї ранку з автоматом у руках. Я питаю: «Хлопче, а чого це ти у шльопанцях?». Він: «Мої берці порвалися, а інших немає». Я на те: «Знімай свої шльопки», і питаю, який у нього розмір. Знайшов у машині потрібний йому 43-й. Взув, а за 10 хвилин говорить: «Нарешті я хоч ноги відчув. Тепло», — продовжує Фазель Манан.

За його словами, під час поїздок трапляються різні ситуації. Якось вони виїхали з Новоігнатьївки, шукали, де наші хлопці стоять. Запитали у місцевого жителя, а він якось підозріло замислився. Зрештою, відповів: «Бачите он ту дорогу нагору? Вам туди!».

«Ці слова почув інший місцевий і кричить: «Ні, ні! Вам не туди!!!». З'ясувалося, що «доброзичливець» вказав нам на дорогу, яка веде до блок-посту сепаратистів. А минулого разу, тільки-но приїхав до хлопців і почав роздавати речі, звертається майор з Нікополя: «Ось ви до нас приїхали — і якось дуже спокійно сьогодні». Одразу ж після цього розпочався обстріл, — додає волонтер.

Крім особистих передач, волонтери з Горностаївки збирають для військових посилки — відправляючи в середньому по 5—10 коробок кожного тижня. Зізнаються, що переважно допомогу надають звичайні люди. А в останні місяці до цього долучився і перший заступник голови райдержадміністрації Дмитро Ляхно, підключаючи місцевих фермерів та інших товаровиробників. Волонтери також зустрічають і навідують прибулих у відпустку військових, організовують для них зустрічі в кафе, щоб ті могли спокійно поспілкуватися і відпочити.

Фазел Манан живе у Горностаївці понад 20 років. До тоді ще радянської України потрапив після війни в Афганістані. «Компартія Пакистану щорічно направляла невеличку кількість осіб для виконання інтернаціонального обов'язку на допомогу Радянському Союзу. Після служби в Кабулі мені запропонували на вибір поїхати в одну з п'яти країн соцтабору: Болгарію, Чехословаччину, НДР, Польщу або СРСР. Я обрав Союз і приїхав до Харкова, де закінчив медичний інститут. Там же познайомився з майбутньою дружиною, яка навчалася в будівельному. А вона сама була родом із Горностаївки. Так і потрапили сюди. У райцентрі працюю у власній фотостудії. Однак останній рік часу на роботу практично немає, постійно займаюся волонтерством», — ділиться роздумами він.

«А навіщо це вам? Чому у вас так серце болить за Україну?» — запитую Фазеля. «Тому що я вже бачив війну на власні очі, — відповідає. — До того ж, я отримую справжнє задоволення, допомагаючи військовим. Від спілкування з ними, від їхньої реакції. Щоразу ми говоримо хлопцям: «Ми з вами! Ми обов'язково переможемо!». Знаєте, як це важливо для них? Адже держава їм практично не допомагає. Іноді хочеться плюватися від того, що іноді показують по нашому телебаченню. Коли розповідають, як усе добре на передовій, що військові усім забезпечені. Але самі хлопці розповідали, як перед приїздом якогось чиновника Міноборони їм завезли новий одяг. Вони попозували перед телекамерами, чиновник поїхав, а потім одяг у них відібрали. Ще приклад. У районі Талаківки хлопці показали 56-го розміру брюки, які їм усім видали. Але ж не у всіх 56-й розмір! Хтось носить 48-й, хтось 52-й. Як так можна?».

За словами Фазеля, війна на Донбасі значно жорстокіша за афганську. Говорить, що в Афгані все було значно простіше і зрозуміліше: ось тут — свої, там — чужі, «душмани». «В Афгані було зрозуміло, хто ворог. У Кабулі я знав, на якій території можу почуватися у цілковитій безпеці. Знав, що, приміром, ворог стоїть за 10 км від наших позицій. А на Донбасі усе перемішано. Ті, хто воюють на боці Росії, значно жорстокіші за афган¬ських «душманів». Останні, якщо й брали когось у полон, то годували, ставилися в цілому нормально, проводили обміни полонених. А російські бойовики просто безжалісні. На Донбасі цілковите свавілля, одні сепаратисти вбивають інших, б'ються одне з одним за контроль над шахтами і вугіллям. Повністю дезорієнтовано і місцеве населення. У Волноваському районі є село, в якому одна половина жителів — за наших, а інша половина — за бандитів. Вважаю, безглуздим є й саме поняття «АТО». Коли їдеш до Маріуполя, все навкруги виглядає ніби нормально, а за Маріуполем уже йде справжня війна. Ні на яку антитерористичну операцію це не схоже», — підсумовує волонтер.

На думку Фазеля, однією з головних причин війни і зрадницьких настроїв частини населення Донбасу криється у російській пропаганді. Люди вірили, що до них прийде «добрий дядя Путін і настане Радянський Союз», вірили у свою винятковість, і що «Донбас ніхто не поставить на коліна». Але окупантам вдалося не лише поставити Донецьк і Луганськ на ко¬ліна, а ще й залити ці землі кров'ю.

«Багато хто вже розуміє, що жорстоко помилявся, — констатує Фазель Манан. — Але думаю, що все це на Донбасі триватиме й далі. Щонайменше рік. Аби повернувся мир, перед¬усім потрібне бажання чиновників навести лад у державі. Щоб вони повернулися обличчям до військових. І до всіх людей, які живуть в Україні».

Олег БАТУРІН