Театр – справа його життя

Напередодні Всесвітнього Дня театру своє 55-річчя святкує людина, яка все своє життя пов'язала з театром. Він відомий у нашому місті і поза ним.

В обличчя цього чоловіка знають всі, хто хоча б одного разу побував у Херсонському обласному академічному музично-драматичному театрі ім. М. Куліша. Ювіляр, який знає ціну свята, який розуміє чого коштує кожна людська усмішка і сльозинка, який вміє організувати роботу колективу так, що одразу розумієш – це його робота.

Олександр Андрійович Книга – херсонець, керівник нашого єдиного і неповторного муздрамтеатру, організатор фестивалю «Мельпомена Таврії» і просто чудова людина. Напередодні ювілею, ми поспілкувалися з Олександром Андрійовичем і спробували зазирнути за куліси його життя.

- Доброго дня, Олександре Андрійовичу! Зовсім скоро життя поставить Вам 2 п'ятірки. Ви самі, оцінюючи вже пройдений шлях, змогли б поставити ту саму оцінку?

- Я завжди самокритично відношусь до себе самого, чудово знаю свої слабкі та сильні сторони. Всі ми біжимо по життю вперед, і майже ніколи не замислюємось над тим, що вже зроблено. Зважаючи на те, чого мені вдалося досягти в своєму житті, гадаю, що заслуговую на таку високу оцінку.

- Розпочнімо з досягнень...

- Перше – це мої діти, в мене п'ятеро дітей, я виховую їх, веду по життю, роблю все для того, аби вони почували себе впевнено й комфортно в цьому світі. Маю вже двох онуків, котрі не перестають мене дивувати. І, звісно ж, справа мого життя – це театр. У цій сфері я теж маю певні досягнення. Сьогодні я без перебільшень можу сказати, що Херсонський обласний академічний музично-драматичний театр ім. М. Куліша – це мій театр. Я його випестував, зробив все, що було в моїх силах для того, аби він радував глядача. Звісно, багато чого ще не зроблено. Десь мені не вистачає коштів для того, щоб нарешті зробити капітальний ремонт або вкласти гроші в якесь грандіозне шоу. Але це все в майбутньому.

- Чи завжди Вам вдається знаходити час для родини?

- З такою зайнятістю не завжди. Але від того, я почав більше цінувати кожну хвилину, проведену разом з дружиною, дітьми, онуками. Особливо, це стосується моєї найменшої донечки. Був час, коли я йшов з дому, вона ще не прокидалась, а повертався – вона вже спала. Зараз, все інакше. Вона ходить до садочка, тому прокидається раніше, і ми можемо побачитися вранці. Ввечері, коли повертаюся додому, вона завжди перевіряє, поголений тато чи ні (сміється). І постійно нагадує мені про необхідність цієї процедури: «Тату, я не буду тебе цілувати, ти колючий!». Час проведений з рідними – безцінний для мене, вони – та сила, яка змушує мене рухатися вперед.

- Крім свого власного ювілею, Ви цьогоріч святкуєте ще й робочий. У квітні буде 25 років, як Ви працюєте директором ХОАМДТ ім. М. Куліша. З чого почався херсонський театр для Вас?

- Коли мені запропонували посаду директора театру – це було дещо несподівано. Я хотів спершу подивитися що це за «кухня» і чи зможу я керувати таким виробництвом. Як тільки прийшов – херсонський театр одразу ж поїхав на гастролі в Бєлгород і Пензу. Ці гастролі стали для мене бойовим хрещенням. Доводилося все дізнаватися в польових, робочих умовах: що значить два місяці життя в готелі, чим можна харчуватися весь цей час, з ким і коли треба домовлятися про спектаклі та сотня інших дрібниць, яких я не знаю до цієї подорожі. Коли ми повернулися з гастролей, я одразу ж погодився на роботу в театрі, зрозумів, що вона - для мене.

Для пересічного глядача - це чверть століття, а для мене, чесно кажучи, 25 років промайнули, як одна чи дві хвилини. Були різні часи: проблеми з репертуаром, з кількістю тих, хто хотів потрапити до театру на прем'єру, знову ж таки з грошима. Але за ці роки ми навчилися робити свою справу, причому на досить солідному рівні. Коли приїжджаю в гості до своїх колег з інших областей, вони постійно плачуться на життя: «українська культура нікому не потрібна, ми такі бідні, нам ніхто не дає грошей». Натомість, я завжди говорю, що не треба сидіти, склавши руки. Хто ж крім нас зможе підняти оту українську культуру, яка, начебто, нікому не потрібна? Необхідно працювати над собою, колективом, репертуаром – тоді все вийде.

- Скільки вистав за час вашої роботи в херсонському театрі побачив глядач?

- У середньому ми граємо 300 вистав на рік. По скромним підрахункам виходить 7500 вистав за 25 років. Я гадаю, що їх було не менше ніж 10 тисяч. Це до речі, заслуга не лише театрального колективу, а й глядачів. Наш улюблений херсонський глядач штовхає нас вперед, по-доброму змушує нас заявляти про чергову прем'єру, приходить на неї, і з захопленням дивиться спектакль.

- Серед багатьох Ваших проектів є той, що не лише виправдав себе, але й прогримів на всю Україну – це театральний фестиваль «Мельпомена Таврії». Багато херсонців з нетерпінням чекають травня тільки для того, щоб з головою пірнути у вирій театрального дійства. Що для Вас цей фестиваль?

- Він для мене значить дуже багато. Це моє дітище, моя ініціатива, яка з часом принесла Херсону міжнародне визнання. І це не просто слова. На час фестивалю наше місто перетворюється на театральну столицю України. Принаймні, саме так стверджують столичні мас-медіа. За 15 років ми організували тут неабияке театральне братство. Було започатковано і втілено безліч ідей, які спочатку були суто українськими, але вийшли за межі нашої країни, стали міжнаціональними. Років 5-6 тому ми посадили за стіл переговорів сучасних українських драматургів та режисерів, змусили їх говорити один з одним.

Адже для розвитку театру потрібен розвиток і драматургії. Зараз більшість режисерів, котрі відвідують наш фестиваль, працюють напряму з драматургами, і це дуже добре. На «Мельпомену Таврії» вже давно приїздять наші друзі з інших країн. І вони розраховують на наші візити. Ось, наприклад, у липні місяці колектив херсонського театру запрошують на фестиваль до Португалії. Якщо нам вдасться поїхати туди, то наступного року ми зможемо відвідати загальноєвропейський театральний фестиваль у Мадриді (Іспанія) за кошти Євросоюзу.

- Багато років поспіль театру, як жанру, пророкували забуття. Спочатку виник кінематограф, потім телебачення, і вчені прогнозували, що театр зникне. Як бачимо, цього на щастя не відбулося. Яку ж мету переслідує театр нині, коли крім вищезгаданих задоволень, людський час забирає ще й Інтернет?

- Ми сьогодні, без перебільшення, психотерапевти. Візит до театру, його куліси, чекання глядачів на виставу, перегляд її та обговорення потім у дружньому колі мають лікувальний ефект, як на мене. Ми постійно говоримо про різні людські цінності, підносимо моральність та гуманність на перші місця, говоримо про перемогу добра. У наш складний, перехідний час, люди цінують це.

І саме завдяки театру, на мою думку, сьогодні формується національна свідомість наших громадян. Як би там не було, але ні телебачення, ні сучасне кіно, ні тим паче всесвітня мережа не можуть запропонувати стільки добра, радості, позитивних емоцій, які людина отримує у нас всього лише за 2 години. І театр – це завжди живе спілкування актора з глядачами, його неможливо замінити кадрами з кіно.

- І на останок, якась життєва мудрість від Олександра Книги, напередодні ювілею...

- Колись давно, ще в юності, в мене був зошит, куди я записував різні цитати та афоризми. Таке захоплення, мабуть, було в кожної творчої людини. І найулюбленішою моєю життєвою мудрістю, якою я керуюся і до цього дня є слова відомого поета Едуарда Асадова: «И чтоб после себя не корить, в том, что сделал кому-то больно, лучше добрым на свете быть – злого в мире и так довольно».

- Дякую за цікаву бесіду! Вітаю Вас з подвійним святом!

Олена Донча