Чи міг тоді подумати автор, що українці так полюблять цей твір, що він стане візитівкою чи не кожного театру, а потім її спробують осучаснити.
Сучасна драматургиня Наталка Блок читала цей твір іще в школі. Їй тоді не спадало на думку, що вона писатиме колись ісценізацію на цю тему і що стане «херсонським шекспіром».
У розмові драматургиня розповіла про те, як їй працювалось та що з цього вийшло:
- Як виникла ідея писати інсценівку до твору?
До мене звернувся головний режисер херсонського театру Сергій Павлюк і сказав, що він хоче ставити виставу в сучасному варіанті. Розповів, що вони вже почали щось робити, але потрібен текст. Він показав свої напрацювання, як він бачить цю п'єсу.
Я запропонувала йому перенести дію у Залізний Порт. Тому що ця місцевість трішки схожа на те, що про писав Іван Нечуй-Левицький – маленьке містечко, поблизу з Росією. Залізний Порт – це теж маленьке містечко і ми маємо зараз кордон з анексованим Кримом і т.д. Я написала перших пару сцен і Сергій сказав, що він у захваті, що йому це подобається, і що треба рухатися далі.
Ми почали рухатися, обговорювали персонажів, які вони будуть, обговорювали, що буде відбуватися. Я запропонувала своє бачення, він своє і я це поєднала. Так вийшла інсценівка.
- Це Ваша перша спроба осучаснити класику?
Саме класику – так, але інсценівки я вже писала до цього.
- Чи орієнтувались на когось?
Ні. Я читала «Кайдашеву сім'ю» ще в школі, потім читала ще, а як почала вже писати, то вичитувала її досконало. Думала про ті проблеми і якось накладала їх на те, що відбувається зараз.
Загалом я пишу в стилі сучасної соціальної драми, завжди хочу говорити про проблеми, сучасні проблеми і проблеми «Кайдашевої сім'ї» сучасні.
Цікаво, що за ці 140 років мало що змінилось – проблеми сімейні вони залишилися, просто ми зараз ділимо не мотовило, а пульт від плазми, ділимо не город, а батьківський спадок і так далі.
- Що цікавого у цій роботі знайдуть для себе глядачі?
Дія проходить в Залізному Порту, неподалік від Херсону, і відбувається рік. Тобто там хронометраж такий – це весна, літо, сезон, потім осінь і зима. Це, так би мовити, певний цикл. За цей час сини встигають одружитися, Кайдаш помирає. Там можна пізнавати всі події, які є в «Кайдашевій...», але це на сучасний лад.
Приміром, Карпо у нас – молодий парубок, який повернувся з АТО і він патріот, він хоче розбудовувати країну. Наш Лаврін, він теж патріот, гарний хлопець, але він хоче займатися мистецтвом, він бачить себе у цій сфері і так далі...
- Як йшла робота? Швидко і легко чи навпаки?
Це важка була робота, я писала, навіть в дорозі, коли кудись їхала. Потім ми працювали з режисером, коли почались репетиції, я вносила якісь правки і так безперервно. Бо текст треба відкласти, щоб він відлежався, а потім знову повернутись до роботи над ним – такий закон. Ми почали репетиції, потім я перечитала і повносила якісь уточнення.
Потім я дослухалася до режисера, який просив щось переробити. Тобто, ми працювали в такій тісній зв'язці і навіть зараз, коли ми очікуємо на прем'єру, йде процес роботи, який може потребувати якихось змін.
- Ви колись думали про те, що будете «херсонським шекспіром»?
Ні. Я просто писала, бо не могла не писати. Ти коли робиш щось творче, то робиш не тому, що ти хочеш щось комусь довести чи когось вразити, а тому, що воно в тебе є і тобі є про що сказати людям.
- Що Ви побажаєте глядачам, які будуть дивитись цю виставу?Напутнє слово від драматурга...
Завжди хочеться, щоб люди не просто отримали задоволення, припустимо, як від КВНу чи від комедії, а задумались.
Театр – це мистецтво, яке змушує думати, щоб п'ята дія, чи там остання сцена, відбувалась вже за лаштунками, десь на вулиці, за дверима театру, щоб щось відбулось на сцені таке, щоб у глядача в голові, в серці виникали питання: що нам з цим робити, а чому воно так, щоб ми змінювали щось навколо себе, а не просто подивилися щось веселе, щось сумне, десь поплакали, десь поаплодували і забули.
Деякі вистави працюють так, що ти їх пам'ятаєш потім багато років і може навіть обурений режисером і драматургом, але воно щось в тобі змінює і ти кажеш – так, ви були праві, тільки тоді ми цього не розуміли.
Я хочу глядачу побажати проходити трансформації, щоб до театру відносились не як до розваги, а як до інтелектуальної праці.
Спілкувалась Еліза СОЛОДКА
Фото Георгія Сталеварова