Ветеранів Другої світової війни на Херсонщині залишилося зовсім мало

Ветерани Другої світової війни... Таких залишилося зовсім мало. А тих, хто тоді боровся на передовій за свою Батьківщину – одиниці.

У нашому районі наразі лише два фронтовика: Олександр Костянтинович Макеєв з Горностаївки – цього року йому виповнюється 99 років; Микола Кузьмич Овдієнко із Костянтинівки – 93 роки. Вони жива історія нашої держави.

ВІН ДИВИВСЯ СМЕРТІ У ВІЧІ

ПРО ЩО могли б розповісти численні ордени та медалі на святковому піджаку фронтовика Миколи Кузьмича Овдієнка? Очевидно, про бої, на яких залишив своїх побратимів, про спалені німецькими загарбниками міста і села, про скупі солдатські сльози та горе матерів і дітей... Вони мовчазні свідки тієї великої і жорстокої війни.

Ветеран одягає свій піджак з орденами лише на свята, та ще тоді, коли його приїздять вітати. Мені декілька разів довелося побувати у нього вдома, і кожного разу фронтовик з хвилюванням та емоціями намагався якомога більше розповісти про ті далекі роки. А йому, солдату-фронтовику найстрашнішої в історії людства війни, є що згадати та переповісти нам, заради кого він воював, заради кого гинули його побратими.

Не дивлячись на такі поважні роки, Кузьмич (так його називають односельці) пам'ятає всі дати і події, а також своїх командирів та однополчан. Своїм співбесідникам він розказує, як часто зринають в його пам'яті спогади про своїх побратимів, з якими разом дивилися смерті у вічі і з якими доля тоді розвела назавжди. Згадує молодість свою, пропахлу порохом і димом, згадує як стогнала рідна земля, як рятували її, як вижили і вистояли. Бо таке забути не можна. Ніколи. До кінця днів своїх.

Ветеран щоразу підтверджує свої слова документально, бо має у своєму домашньому архіві чимало документів та газетних матеріалів, де писали не лише про нього, а й про події Другої світової війни. Показує альбом, де з-поміж багатьох фотографій є й «свідки» тих воєнних часів...

...ЗАКІНЧЕННЯ школи, випускний, плани на майбутнє. Одним словом все, що притаманне безтурботній молодості. Та раптом страшна звістка – війна. В одну мить обвалився звичний світ, їм довелося забути про дитинство.

Якими були відчуття, коли настала війна? Насампочатку не всі усвідомлювали, наскільки це жахливо й криваво. «Ми вірили, що наша армія зможе відбити ворога, і що через декілька тижнів вона буде в Берліні. Не було переживань, вважали, що війна от-от закінчиться і не доведеться проливати кров. А вийшло зовсім не так...» - пригадує Микола Кузьмич Овдієнко.

У серпні 1941 року район був окупований і в рідну Костянтинівку прийшли фашисти. Ходили як господарі, відбирали усе їстивне, відсліджували молодь, щоб відправити на примусові роботи до Рейху. Двічі забирали й Миколу Овдієнка і ледь відправили до Німеччини – та він просто утікав з-під варти на збірному пункті Каховки та Мелітополя, звідки відправляли остарбайтерів. Довгий час переховувався на горищі. З ровесниками мріяв про підпільну організацію, але в таврійських степах це зробити було нереально – бо все, як на долоні.

СОЛДАТОМ Радянської армії Микола Кузьмич став у листопаді 1943 року - його мобілізували польовим військкоматом – такі діяли в складі частин, які наступали. Саме тоді, коли на Нікопольському плацдармі йшли кровопролитні бої за визволення Великолепетиського, Верхньорогачицького та Горностаївського районів.

Потрапив до стрілецького полку 40 гвардійської Єнакієвської дивізії, два місяці – вдень і вночі - проходив курс молодого бійця. Потім молодих курсантів відправили до Дніпропетровської області. По дорозі їхній ешелон бомбили, було багато убитих та поранених. Довелося їх хоронити. Це були перші жертви – загинули ще навіть не обстріляні молоді солдати.

З Новомиколаївки, куди прибули, курсантів відправили за 20 кілометрів на передову Нікопольсько-Криворізького плацдарму. Миколі Кузьмичу ніколи не забути того першого бою. І він кожного разу про нього згадує: «Перш ніж вийти на передову, спочатку направили два батальйони у розвідку боєм. Таких солдат називали смертниками. Був січень місяць передвигалися по грязюці перебіжками з важкою поклажею. А коли дісталися поля, де була озимина, почали окопуватися – ворог запримітив і почав обстрілювати. Перед світанком отримали сигнал – атакувати. Важкий і страшний то був бій. Звідусіль б'є артилерія: і ворожа, і наша. Усе в диму... нічого не видно. Біжиш уперед, а поряд падають бійці, убиті тільки-но. І не зупинишся, і не допоможеш, і сам не знаєш, що тебе чекає попереду – вийдеш живим з бою чи ні. Тоді із 600 чоловік живими залишилися десь близько сотні та й ті поранені. Селище ми тоді так і не взяли».

У тому бою Микола Овдієнко отримав поранення – зачепило правий бік: ногу, бедро та руку. Виповзав з поля бою, об'язавши автомат навкруг шиї – адже бросати зброю не можна було, бо визнали б зрадником. Згодом підібрали санітари й відправили до госпіталю, де провалявся понад два місяці.

Потім знову на фронт у складі 15 гвардійської новобузької бригади - станковим кулеметником. Брав участь в наступальних операціях з визволення від німецько-фашистських загарбників України, Румунії, Молдови, Болгарії, Угорщини, Югославії. У боях на чехословацько-угорській дільниці отримав друге поранення та контузію. Після госпіталю у лютому 1945 року повернувся до своєї військової частини.

ПЕРЕМОГУ зустріли з таким піднесеним відчуттям, якого не можна передати словами. За словами ветерана, народ радів після повідомлення, що Німеччина капітулювала. Люди кидали вверх шапки і кашкети, усі цілувалися, обнімалися та плакали... від радості.

Як співається у відомій пісні, це була радість зі сльозами на очах. Такі дні, на думку ветерана, бувають раз у житті, і вони не даються просто так...

За бойові заслуги та відвагу під час звільнення від фашистських загарбників Микола Кузьмич нагорджений трьома орденами - Червоної зірки, «За мужність» та Вітчизняної війни І ступеня, бойовими медалями «За взяття Будапешта» та «За визволення Бєлграда», має чимало ювілейних медалей.

По тій страшній війні не відразу повернувся додому – демобілізувався аж 1947 року. Приїхав у рідну Костянтинівку, а там розруха.

Довелося докладати і рук, і розуму, щоб все відродити у селі. Адже працював спочатку секретарем, а потім і головою сільської ради, в підпорядкуванні якої було 13 населених пунктів. У післявоєнні роки не вистачало робочих рук, не мали техніки, а треба було відбудовувати, сіяти... Люди працювали за трудодні та дуже тяжко: у плуга впрягали корів, та й самі впрягалися, але з ентузіазмом та віддано – розуміли, що це для їхнього блага.

Трудовий шлях Миколи Овдієнка був різноплановим – де тільки не довелося працювати: в заготзерні (нинішній елеватор), на маслозаводі (був колись у Костянтинівці), у торгівлі, їздив на цілину. Одружився на місцевій дівчині, четверо діточок виростили та дали усім освіту, онуків та правнуків діждалися.

На жаль, нинышнього року вже відійшла у вічність вірна дружина учасника бойових дій Любов Миколаївна, з якою прожили в парі майже 70 років. Микола Кузьмич живе самотньо у своїй оселі в Костянтинівці. Сам, але не самотній: поруч завжди доньки, сусіди, односельці. Діти кличуть до себе – не хоче. У рідних стінах, мабуть. спокійніше.

ФРОНТОВИКУ війну забути важко, особливо нині, коли на Сході України знову молоді хлопці гинуть - колись ми про це говорили з Миколою Кузьмичем. Він тоді сказав: «Ми всі разом – українці, азербайджанці, казахи, росіяни й солдати інших національностей - боролися з фашистами. На фронті не по національностях цінували, а по тому, який ти в бою. Про те, що відбувається сьогодні, можу сказати єдине: треба все робити, аби не було війни. Кажу так, бо знаю якою ціною ми здобували перемогу».

Якби ж то керманичі дослухалися до голосу фронтовиків...

Любов РУДЯ
Газета "Сільські новини"