Адже саме цього дня великою дружньою та позитивною командою ми здійснили першу робочу поїздку й завітали з практичними заняттями до обраного учасника проекту – Дитячого будинку інтернатного типу «Радість», що в Каховці.
Прочитавши цю статтю, вам може здатися, що ми приїхали просто познайомитися з дитячим будинком і пограти з дітьми. Однак це не так. Кожна гра, кожне заняття – важливий інструмент психологів, який допоможе вибудувати програму майбутньої роботи, важливої та необхідної саме для цих дітей.
...Підійшла до дверей кімнати, у якій хлопчики та дівчатка 6 -10 років, жваво обговорюючи з нашими психологами теми кулінарних вподобань і домашніх завдань у школі, старанно сопучи, ліпили щось із солоного тіста.. Тихенько зайшла, намагаючись не привертати особливої уваги... Не вийшло!
«О, я вас знаю!», «І я», «Наше фото з вами висить у коридорі!» - широкими посмішками і так по-особливому привітали мене дітки. За рік нашої дружби майже всіх їх я знаю по іменах – Ксюша та її сестричка Надійка, Христинка, Кирило, Олексій, Антон і Андрійко, трохи задиркуватий Нікіта...
Відразу впала в око новенька дівчинка – симпатична, весела, з двома смішними гостренькими гульками на голові – вона діловито й майже на чистій українській мові давала поради одноліткам і без перестану коментувала все, що відбувалося.
- Це наша новенька, ще й місяць не минув, як вона з нами – пояснила мені педагог дитячого будинку Тетяна Василівна.
Настя виявилась дуже творчою, талановитою та мегабалакучою – всюди встигала, на всі питання відповідала з абсолютним знанням справи й щиро дивувалась, здавалося б, простим речам: «Таке тісто (кольорове, для ліплення) можна зробити самим?»
І тут же згадувала: «Ааа, точно, Фіксики таке показували!», «Дві сережки на одному вусі? Це як взагалі??!» «Для того, щоб приготувати блинчики, потрібна плита, сковорідка, каструля...» - і таких питань-відповідей-зауважень було просто мільйон!
Коли я прийшла, діти якраз виконували завдання – збиралися в політ! Уявний, звісно.
Перед цим вони вже розмалювали свої валізи, а тепер старанно ліпили з солоного тіста все, що вони вважали за необхідне в них покласти.. Ви дуже здивуєтесь, але свої «чемодани» діти не уявляли без... сосиски, піци, копієчки, вареників...
Я не змогла залишитися стороннім спостерігачем і взялася за роботу разом із усіма. Легкими рухами олівця довгу «сосиску» ми з Антоном перетворили на «хлєбушек, батон!», з Ксюшею зробили паспорт(!) і майже шедевральну піцу з грибами, куркою та оливками, з Надійкою зліпили «ексклюзивну» річ мандрівника – квиток (до нас ще ніхто не здогадався про це ! Ще й підписали, куди летимо – «До Києва хочу!» - мрійливо пробурмотіла дівчинка.
... Тетяна Ігорівна повела всіх дітей на килимок грати в «Світлофор». Пояснюючи правила, вона зауважила: «Ось це (показуючи на килим) – ваша кімната, а ...» Тут найменший Кирилко її діловито перебив: «Та ми знаємо!»
Отримавши на згадку про сьогоднішній день невеличкий подарунок від нас – красиві блокнотики та ручки, усі дітки тут же стали їх «персоналізувати» – кожен за своїм смаком клеїв наліпки на обкладинки та щось навіть починав усередині писати...
Потім усі пішли гратися на килим. Хвилин через 5 чорноока новенька Настя повернулася за парту й заклала зубочистку в свій блокнот.
Мені стало цікаво, для чого це? «Тепер точно буду знати, що це мій!» Ну, і як тут не посміхнутися?
Коли ігри закінчилися, діти обступили мене з обіймами та питаннями – а що буде в Херсоні цієї п'ятниці?
Адже й справді зовсім скоро на нас чекає ще одна зустріч із «радівцями» – наприкінці тижня діти візьмуть участь у творчому етапі фестивалю «Я майбутнє Херсонщини».
Розмовляючи з дітками, примітила, що від мене давно не відходить Ксюша – уважно слухала та намагалася обійняти більше за всіх, але раптом вона вигукнула: «Ой, у мене щось є!» – і побігла в кімнату дівчаток.
Знаєте, що вона принесла? «Ось, дивіться!» - акуратно складені в файлику.. програмка цьогорічного 1 червня з СЖХ, пам'ятка про права дитини та моя ділова візитка, розмальована якимись лініями і візерунками..
Я поглянула в очі Ксюші й зрозуміла, що це один із найбільших її скарбів – і перш за все, емоційних! Зрозуміла, наскільки важливо для цих діток кожна справа, яку ми для них робимо, кожна маленька деталь чи папірець, призначення якого вони навіть можуть не розуміти!
Ми довго обнімалися на прощання – на вихованців уже чекав полуденок, а на нас – дорога додому.
Але коли я вийшла з кімнати, сліз вже стримати не змогла. Це не були емоційні чи жалісливі сльози, це були сльози розуміння... Дякую цим дітям за них!
Фото: Наталія Тіманова
