"Ми тікали з Донбасу, як з в’язниці"

"Ми тікали з Донбасу, як з в’язниці"

Вперше у Генічеську жителька Стаханова Вікторія Ольшевська з'явилась у серпні минулого року. Лише тоді змогла вирватися з в'язниці, на яку перетворили Донбас окупанти.

Невисока і тендітна жінка пройшла через стільки труднощів, що й не кожному дужому чоловіку під силу. Проте Вікторія Геннадіївна, яка роками вчила стахановських дітей українській мові, вистояла. Цілком можливо, що за її історією, яка наразі пропонується читачам «НД», колись знімуть фільм. Хоча сама вона говорить, що таких історій — тисячі.

«Я — українка»

Вікторія Ольшевська народилась у Стаханові Луганської області.

Після школи обрала місцеве педагогічне училище. Закінчивши його, працювала вчителькою початкових класів. Вирішивши продовжувати навчання, вступила до Луган­ського педагогічного університету.

Отримав­ши диплом, викладала українську мову й літературу у невеличкому селищі біля шахти, неподалік від рідного міста. У 2003 році шахта, а за нею й школа були закриті. Простоявши рік на обліку у центрі зайнятості, Вікторія знайшла роботу у Стахановському промислово-економічному технікумі, де викладала світову літературу і україн­ську мову.

— Довго там працювали? — запитую.

— З 2004 року і до моменту окупації, — відповідає Вікторія, не замислюючись.

— Ви даєте чітке визначення «окупація». Ще й розмовляєте українською. Чому почуваєтеся саме українкою, на відміну від деяких Ваших земляків?

— По лінії матері у мене в роду всі росіяни. Мого діда, котрий потрапив у німецький полон, направили відбудовувати зруйновані фашистами шахти Донбасу. Батько мій — українець, з родини розкуркулених. Розлучилися вони з мамою, ще коли я була малою. Але ж я народилася на території Української PCP. Незважаючи на те, що як рідною мовою послуговуюся російською, я — українка.

Ідею від'єднання Донбасу від України я не сприйняла одразу, — продовжує жінка. — Та коли навесні 2014-го побачила, що відбувалося з Кримом, Слов'янськом, Краматорськом, зрозуміла, що скоро залишуся без роботи. Так воно і сталося.

У меншості

У листопаді 2014 року до технікуму прийшли люди у військовій формі. «Вони були з автоматами, немов боялися не­озброєних жінок, — розповідає вчитель­ка. — Непрохані гості чітко сказали, аби у навчальних закладах зняли українську символіку. Заняття були скасовані. Викладачів технікуму зібрали в одній кімнаті, повідомивши, що відтепер зарплату будуть отримувати лише ті, хто напише заяву зі словами: «Прошу принять меня в ЛНР». І додали: «Те учителя, которые будут вести не то, что надо, будут расстреляны у доски». Поклавши автомат на стіл директора, один з «ополченців» почав затирати у розкладі рядки «українська мова», вписуючи замість неї російську».

Не написавши заяви, Вікторія Ольшевська опинилася у меншості. Хоча заступник директора, який відкрито висловлював свої погляди щодо необхідності від'єднання Донбасу ще на початку окупації, особисто не раз переконував це зробити. Вікторія Геннадіївна продовжувала викладати учням світову літературу за українською програмою і українською мовою. Хоча зарплати і не отримувала. «Вы же не писали заявление о приёме в ЛНР», — сказала їй бухгалтер.

Одного разу учні на уроці спитали, чому викладачка й досі вчить їх українській мові, хоча це заборонили. Відповіла, що всі конспекти і плани у неї цією мовою написані, а переписувати довго. Наступного дня за нею прийшли люди з автоматами. «Рано-вранці, далеко до початку першої пари, мене вели безлюдним коридором технікуму, а я думала, що так люди і зникають, — розповідає жінка. — Я потрапила у горезвісний «шостий відділ». Виявилося, що хтось зателефонував ворогам і повідомив, що я є яскравим націоналістом і вітаюсь на уроках «Слава Україні!». Обидва твердження не відповідають дійсності, але за «Слава Україні!» тоді розстрілювали...».

Вікторії пощастило — з «шостого відділу» її визволив друг дитинства.

Перший обстріл

У середині грудня 2014 року Україна позбавила ліцензій навчальні заклади на окупованій території. Ті, хто відпрацював по 30 і більше років, викладаючи «неправильні» предмети, пішли на пенсію. Чи то пак, на дві пенсії. Отримуючи гроші і в «ЛНР», і в Україні, пенсіонери лаяли останню, на чому світ стоїть. Хто ж не мав стажу, змушені були перейти на викладання російської.

— Я закрила семестр, хоча жодного разу і не отримала зарплати, — говорить Вікторія. — У червні 2014 року мені ще й припинили виплачувати соціальну допомогу як матері-одиначці. Одного разу я зрозуміла, що не зможу працювати голодною.

З 1 січня 2015 року вчителька припинила ходити на роботу, а 21—23 січня Стаханов було обстріляно.

— Тоді загинула жінка з чотирирічною дитиною, — стримуючи сльози, розповідає Вікторія. — А ще молодий хлопець, який був на заробітках у Москві і приїхав додому зустрічати Новий рік. Перед цим, знаю, 19 січня, на Хрещення, до технікуму приходили «ополченці» і агітували 3—4 курси йти воювати. Після цього попросили у директора списки учнів 1—2 курсів.

У тваринному страху

П'ятиповерхівка, у якій Вікторія жила з сином Германом, знаходилася на окраїні Стаханова. За 500 м від неї, у полі, бойовики поставили «гради» і важку артилерію. Відтоді почалася постійна стрілянина.

— У напрямку Бахмутського шляху снаряди летіли сотнями тисяч, — згадує вчителька. — А ми жили у постійному тваринному страху, що рано чи пізно щось прилетить назад. Ховатись було ніде. Бомбосховища поряд не було, у випадку обстрілу наш будинок мав стати «братською могилою».

Прилетіло лише через півроку, але не у будинок, а трохи праворуч. Було знівечено приватний будинок і мікроавтобус.

Аби не померти з голоду, вчителька ходила до міськвиконкому хоча б по найменшу грошову допомогу. Відмовили, додавши, що заяву про прийняття до «ЛНР» вона може написати й зараз.

— Під страхом голодної смерті, з дитиною на руках, я не написала цієї заяви. Не можу відповісти, чому. Мене навіть мати не зрозуміла.

За один місяць молода жінка посивіла.

Содом і Гоморра

У травні 2015 року матерям-одиначкам видали по 1000 рублів, на той час наша героїня з сином вже голодували.

— Ціни стали захмарні, — розповідає Вікторія. — Для прикладу: куряча спинка влітку 2014-го коштувала 7 гривень за кіло, через рік вже 40. Я купувала одну спинку, ділила на три частини для того, щоб тиждень варити бульйони. Інколи купувала гороховий концентрат, який за рік піднявся з 5,40 до 23,70 грн. Робочі люди почали голодувати. Добре жили лише пенсіонери. Содом і Гоморра прийшли. По-чорному почали пиячити навіть ті, про кого до війни я таке й подумати не могла. Дівчата стали займатися проституцією. Коло обслуговування — військові.

Незважаючи на те, що жінка голодувала, вона, як згадує, не проронила жодної сльози. Заплакала лише тоді, коли на 8 Березня старша подруга принесла родині на гостинець трохи ковбаси з сиром.

— Я так жила лише у 1990-ті роки, — говорить вчителька. — Але ж тоді була сама, без дитини.

І додає:

— Українська влада про нас забула. Ми, вчителі української мови і літератури, історії України і правознавства, першими прийняли на себе цей удар. Ми відповіли за Бандеру і Шухевича, яких Ющенко зробив героями. Відповіли за висловлювання недалеких політиків, що «Донбас треба обнести колючим дротом».

Якось у черзі за водою сусідка сказала вчительці: «Это вы виноваты в том, что война прийшла. Вы не то, что надо, рассказывали»...

Втеча

9 серпня 2015 року Вікторія з сином ви­їхали з рідного міста. Жінка позичила гроші, обміняла їх у сусідської бабусі, оскільки гривні на той час лише у неї залишилися. За 700 гривень (хоча раніше це було удесятеро дешевше) дісталася до Харкова.

— Я бачила розбиті околиці Горлівки, Углегорська, Дебальцевого. На серці було важко. Але разом з тим — воля. Це було схоже на фільм «Втеча з Шоушенка». Так, ми тікали з в'язниці... На блокпосту в Артемівську мені довелося дати хабара нашому українському воїну, і він за 200 гривень закрив очі на те, що я не маю перепустки.

У Харкові на родину чекали гроші, які прислала з Києва старша подруга. За­йшовши до супермаркету, Вікторія пережила ціновий шок. Виявилось, що на мирній території все набагато дешевше. Далі шлях матері з сином пролягав на Арабатську Стрілку, куди їх покликали знайомі, котрі працювали у дитячому оздоровчому таборі «Приморський». Саме починалася остання табірна зміна.

— Все було, як у тому самому фільмі, — пригадує жінка. — Пам'ятаєте, там друзі теж на березі моря зустрілися? Хоча до цього один з них тікав з тюрми по каналізаційній трубі. На берег Азовського моря (вперше у житті, до речі) я потрапила з сином і сумкою, у якій були лише пляжні речі. Більше підняти не могла, адже важила на той час лише 40 кг.

Заради дитини

Незадовго до закінчення табірної зміни Вікторія Ольшевська почала шукати роботу за спеціальністю. В одному місці, не розуміючи ситуації, у неї вимагали трудову книжку, яка залишилася у технікумі на окупованій території. У іншому по секрету говорили, що місця зайняті «на кілька династій вперед». Ніяк не могли розібратися і з допомогою матері-одиначці. Демонструючи чи то незнання законів, чи то небажання їх виконувати, в управлінні соцзахисту жінку щоразу відсилали. Не допомогли ні у центрі зайнятості, ні у рай­держадміністрації. Але Вікторія вперто знову і знову обходила інстанції. Довелось педагогу з вищою освітою і двірничкою попрацювати.

Коли нещодавно подруга з Києва знайшла їй через інтернет місце у центрі православної церкви Київського патріархату для переселенців у Коцюбин­ському Київської області, поїхала туди. Харчування і проживання там безкоштовні. Заробити на щось інше Вікторія поки що не може, адже весь час віддає дитині. Що буде далі, не знає. Говорить, що знає багато переселенців, які хотіли б повернутися на окуповану територію. Жінка поки що цього не планує. Рідне місто, стверджує, залишила назавжди. На секунду замислившись, додає: «Мабуть, назавжди».

Андрій БЕЙНИК
"Новий День"