Керівник районного суду Херсонщини пішов на фронт солдатом

На п'ятнадцятому блокпості сектору «М», що біля села Виноградове під Маріуполем незвичайний позивний «Суддя» у радіоефірі зо два місяці чули і українські вояки, і прикордонники.

Дехто знав і того, хто на цей позивний відгукувався – худорлявого доброзичливого чоловіка-автоматника. Та лише його бойові побратими з херсонського батальйону Національної гвардії України знали, що позивний не на порожньому місці народився. А воїн носить його по праву: адже до служби очолював суд Нововоронцовського району Херсонщини.

У В'ячеслава Каневського було життя звичайного українського юриста. Поступив учитися до Одеської юридичної академії, потім став помічником судді у рідній Нововоронцовці, а п'ять років тому Верховна Рада визнала його гідним суддівства.

У районному суді, де працював В'ячеслав Олександрович, служителів Феміди було всього три, і з них він виявився найдосвідченішим, тож у 2013-му зайняв посаду голови суду. Одружився на землячці, виховував двох дітлахів, старшу Діану та молодшого Сашка, і мав у житті два пріоритети – родину та кар'єру. Аж ось на сході гримнуло, полилася кров, і до оселі 35-літнього голови суду принесли мобілізаційну повістку з райвійськкомату.

Чимало земляків В'ячеслава Каневського від тих повісток бігали, наче дідько від свяченої води. А от голова суду, хоча раніше не служив, не мав наміру ні ухилятися, ні прикриватися недоторканністю, чи статусом посади – охоче пішов до війська.

«У нас містечко маленьке, всі знайомі. І якщо земляки дізналися б, що я відсиджуюся за спинами фронтовиків, то пальцями тицяли б не тільки на мене, а й на моїх дітей – ганьба була б до смерті. А як зганьбленому судді потім працювати? – каже В'ячеслав Олександрович. – До того ж, я виношу вироки ім'ям України, і служу насамперед їй. Якщо всі від ворога втечуть, то й Україну на шматки пороздирають».

Здивував увесь батальйон

У херсонському батальйоні НГУ, де призовник з Нововоронцовки проходив обов'язкову двомісячну підготовку, десь тиждень не відали про те, яку посаду до мобілізації він займав. А коли пройшов такий поголос, щиро зчудувалися. Адже на весь батальйон серед мобілізованих жодного держслужбовця такого рангу не було – максимум, служив сільський голова та директор школи. Навіть дехто з свого брата-солдата підходив, і запитував: «Для чого тобі це було потрібно?».

А призовник тільки ввічливо посміхався. І вчився воювати та виживати з такою ж наполегливістю, з якою раніше вчився у юридичній академії. Нині з табельного АК-74 на сто метрів з п'ятнадцяти куль десять точнісінько у мішень кладе. А для бійця, котрий узяв «калаш» до рук кілька місяців тому – це результат. Тож коли стрілець п'ятої роти батальйону НГУ попросив добровільно направити його у відрядження на АТО, йому не відмовили, визнавши гідним.

- На блокпості моє чергування припадало з дванадцятої до четвертої години дня, і з дванадцятої до четвертої ночі. Під обстріл не потрапляв жодного разу, але вибухи по сусідству чув, і про пересування диверсійно-розвідувальних груп сепаратистів сповіщали. Доводилося затримувати мародерів, але найтяжче було психологічно.

З власного досвіду та спілкування я зробив висновок, що десь сорок відсотків мешканців навколишніх сіл нас активно підтримують, і стільки ж – вважають ворогами. Нап'ється такий споживач кремлівської пропаганди оковитої задля хоробрості, і проїжджаючи через блокпост цідить крізь зуби: «Ми вас сюди не кликали».

У подібних випадках завжди хочеться нагадати: це так само і наша земля, а господаря у гості до своєї ж оселі кликати не випадає. Ще двадцять відсотків обивателів звичайні пристосуванці, котрим однаково – чи Україна, чи Росія, - розставив крапки над «і» голова суду, котрий взяв до рук автомат. – Однак присмак на душі часом гіркий.

У Маріуполі з магазину на моїх очах виходить бабця. Перевантажена клунками, а сама ледь рухається на двох палицях-підпірках. Я до неї: «Дайте поможу». Вона підводить голову, довго оглядає мою форму, і навідріз: «Ні, я сама». Мабуть, «карателя» з російських новин побачила, і злякалася.

«Вранці тікав з рідної хати»

У службу В'ячеслав Каневський втягнувся. Проблем із військовим забезпеченням у частині з перших днів служби, каже, не бачив. Одразу видали все – від шкарпеток до зимового одягу, тож «за свої кревні» бронежилетів та камуфляжу діставати не довелося, та й на харч у солдатській їдальні підстав нарікати нема. Мабуть, важче, коли додому на короткий відпочинок дозволяють з'їздити.

Після відрядження на АТО стрілець отримав і відпустку на десять днів у рідну Нововоронцовку. І тут потрапив під суворий нагляд: шестирічна донечка як узяла за руку, так всі десять днів не відходила. Сказала, наче відрубала: «Ти від мене більше нікуди не поїдеш». Тому на десятий день довелося раннім ранком тікати з хати крадькома, поки «вартова» не прокинулася. Батько зітхав: «Сину, поки ти вночі на чатах, мати спати не може. Прокинеться, й стоїть на ганку, у небо вдивляється».

Стрільцем із суддівським минулим офіцери не натішаться. Майор Сергій Прутяний - заступник командира батальйону, де служить В'ячеслав Камінський – називає його взірцевим солдатом: старанний, не палить і алкоголем не зловживає, завжди прийде на допомогу.

«Після відрядження стрільця забрали до штабу – його практичний досвід юриста виявився незамінним у переписці із правоохоронними органами, і не тільки», - задоволений замкомбата. Канцелярської роботи голова райсуду у погонах також не цурається, виконує усі доручення. Та для себе все вирішив: якщо наступного разу знову запропонують відрядження на східний фронт – поїде. Хто, як не він?

Голос України

 

Фото автора та з особистого архіву В'ячеслава Камінського.