Наш земляк – прототип Тригоріна

Ігнатій Миколайович Потапенко... Народився у грудні 1856 року в селі Федорівці на Херсонщині. Російський письменник, автор численних оповідань, п'єс, повістей, роману... Був надзвичайно популярним на рубежі XIX-XX століть.

Що ми знаємо про нього?

Про таких, як Потапенко, сьогодні говорять: «супутники Чехова». Чехов - сонце, а вони мов планети довкіл нього. Але ж був час, коли Потапенка, котрий починав майже одночасно з Чеховим, читали набагато більше, ніж Чехова чи Толстого...

Життя готувало Ігнатію долю сільського священика. Його батько, блискучий уланський корнет, у розквіті сил залишає службу і вступає у ряди сільського духовенства, одружується з українською селянкою. Ігнатія він віддає до Херсонського духовного училища, а потім переводить до Одеської семінарії. Та юному бурсаку не до вподоби теологія, його тягне до літератури, музики, і він вступає до Новоросійського університету, потім їде до Петербурга, де вчиться в консерваторії по класах співу і скрипки. Минає час, і Потапенко повертається до Одеси, де співробітничає у місцевих газетах, пише оповідання, нариси з побуту міст і містечок південних губерній Росії. У 80-х роках його ім'я все частіше з'являється на сторінках демократичних журналів. У липні 1889 року, в Одесі, Ігнатій Миколайович знайомиться з А.П. Чеховим, котрий приїжджає сюди на гастролі Малого театру. Ця перша зустріч Антона Павловича з Потапенком не залишає в ньому глибокого сліду - провінційний журналіст здається йому досить нудною людиною.

Між тим, на початку 90-х років популярність І.М. Потапенка в Росії починає стрімко зростати. Широке визнання читаючої публіки, особливо з середовища інтелігенції, здобувають його повість «На дійсній службі», роман «Не герой», в яких автор утверджує ідеали поширеної на той час ліберально-народницької теорії «малих справ», малює широку картину суспільних устоїв 80-90 років. Потапенка знають також як драматурга, фейлетоніста, театрального і літературного рецензента. Академія наук удостоює його половинної Пушкінської премії, найвищої на той час літературної відзнаки, критика величає «бадьорим талантом», «кумиром дев'яностих років»... Популярний видавець-демократ Ф.Ф. Павленков починає випускати 11-томне (!) зібрання творів Потапенка...

Він писав про те, що добре знав, - про життя українського села, сільського духовенства, герої його творів зв'язані з бурсою, юридичним факультетом, консерваторією, життям інтелігенції. У творах розсипано і чимало картинок «з натури», що дозволяють зазирнути в історію нашого краю. Ось як Потапенко описує одне з наших сіл, що дуже нагадує рідне Прилимання: «Дніпро видно неподалік. Плоский... берег його заставлений дубками, каюками і душогубками. На підтичах розвішано кілька рядів сіток, просочених смолою; неподалік берега, в досить глибокій воді, плавають на якорях наглухо закриті корзини («сапети»), що зберігають живу рибу, - словом, всі ознаки того, що це село рибальське, що Дніпро з його доповненнями заміняє сільчанам землю, дубки і каюки - волів з возами, а сіті - соху. Та й саме повітря тут наскрізь просочене запахом риби, тут її ловлять, солять, в'ялять на сонці, хоча роблять це дуже погано. Рано вранці споряджають кутасті дубки, навантажені рибою, і пливуть по Дніпру проти течії в місто, а, продавши рибу, привозять назад хліб і ситець, і все, що треба для життя рибальського села».

Далеко не все в творчості І.М. Потапенка витримало перевірку часом, дехто з критиків схильний бачити в ньому типового представника «міщанської белетристики». Але ж в літературі маленькі чини потрібні, як і в армії, - писав Чехов. Дійсно, не було б малого таланту, не було б «фону» для генія, не було б і самого генія. Не все втрачено у творчості Потапенка і для сучасного читача. Так, укладачі збірника «Супутники Чехова», що вийшов друком 1982 р., вмістили й один з нашумілих свого часу романів Потапенка «Не герой». А в збірнику «Письменники чеховської пори» було опубліковано нарис Ігнатія Миколайовича «Секретар його превосходительства». Йдеться про тип, що пережив епоху і прийшов у нову. Мова про бюрократа, «генія пристосовуваності». Письменник точно простежує механізм зародження адміністративного цинізму, що, на жаль, і нині нерідко дає про себе знати...

Та вийдемо на «чеховську» тему в біографії Потапенка. Після переїзду його у 1893 році з Одеси до Москви починається серйозне зближення Ігнатія Миколайовича з Чеховим. На той час Потапенко був у зеніті своєї слави. Часто буває в Меліхово - підмосковній садибі Антона Павловича, де любили бувати його друзі - артисти, письменники. В.І. Немирович-Данченко згадував, що Потапенко захоплював товариство живістю своєї пристрасної натури. Він стає справжньою душею чеховського оточення: співає, грає на скрипці, всі визнають його дотепність, щирість. Михайло Павлович Чехов свідчить, що з Потапенком у брата було дуже багато спільних літературних інтересів.

Окремого слова заслуговує історія появи чеховської п'єси «Чайка» - «найбільш дивної, несподіваної, найбільш особистої, тісно пов'язаної з його життям, біографією» (З. Паперний). Коли у дослідників творчості Чехова заходить мова про п'єсу, обов'язково постає питання про прототипи твору. Звичайно ж, марно ототожнювати оточення Чехова з його героями, адже Антон Павлович не раз писав: «Я вмію писати тільки за спогадами і ніколи не писав безпосередньо з натури». І все ж у «Чайці» чітко окреслене коло осіб, що стали поштовхами для змалювання образів п'єси. І близькі Чехову люди, і його сучасники, і нинішні дослідники творчості письменника схиляються до думки, що в Ніні Зарєчній він зобразив Лідію Стахіївну Мізінову (Ліку), дівчину, яка болісно, без взаємності кохала Чехова, у Тригоріні - процвітаючому літераторі, не обділеному талантами, але який крокує протоптаними творчими стежками, - Ігнатія Миколайовича Потапенка, а в Костянтині Трепльові - самого себе. «Чайка» частково відбиває й любовну колізію, що склалась між Чеховим, Потапенком і Мізіновою. Ліка, втративши надію на почуття-відповідь до неї Антона Павловича, можливо, прагнучи забутись і звільнитись від цього тягаря, захоплюється Потапенком. Але в того була сім'я: дружина і дві дочки. Все це віщувало драму, - так трактує ситуацію письменник Л. Гроссман у своєму дослідженні «Роман Ніни Зарєчної». Але п'єса Чехова насамперед має інший, творчо-естетичний вимір. «Зображене в ній зіткнення двох письменників різних напрямків в їх боротьбі за новий стиль, романтичний конфлікт між ними через кохану дівчину відбивають частково психологічну ситуацію, що склалася в особистій і творчій біографії Чехова незадовго до створення цих образів. Але драма кохання, що протікала в строкатому середовищі літераторів та артисток, перетворювалась під його пером в боротьбу найновіших естетичних ідей і виростала в сутичку художніх течій в Росії кінця ХІХ століття», - пише Л. Гроссман.

Але навряд чи можна погодитись з ним в одному. Л. Гроссман вважає, що Потапенко був одним із тих невірних друзів Чехова, які навіть перед його труною не могли простити Чехову невмолимої правди його роздумів і висновків, що, мовляв, Потапенко глибоко затаїв образу на Чехова за Тригоріна... А як же бути з такими словами? «Писав багато, швидко; оцінював те, що писав, невисоко, сам глузував над своїми творами...», - писав про Потапенка В.І. Немирович-Данченко. - До Чехова ставився любовно і з повним визнанням його переваги». Або такий факт. Провал «Чайки» в Александринському театрі. Саме Потапенко, єдиний з друзів і знайомих, проводжав Чехова в Меліхово... Саме Потапенку довірив Чехов складну процедуру погодження тексту «Чайки» з цензурою. Саме Ігнатій Миколайович влаштовував справи Чехова з видавцями. Йому ж належить чимало теплих рядків про Антона Павловича, талант якого глибоко шанував. Хіба ж міг так писати недруг: «Ну, будь здоровий, щасливий одинак, предмет моєї невичерпної заздрості!»?

До 10-ліття з дня кончини А.П. Чехова Ігнатій Миколайович написав тонкі, щирі спогади про свого друга. Є в них і такі рядки: «... Душа ця була якась надзвичайно правильна. Бувають щасливці з вдивовижу симетричною будовою тіла. Все в них в ідеальній пропорції. Таке тіло створює враження чарівливої краси...
У Чехова ж була така душа. Все було в ній - і достоїнства, і слабості... Але він умів, мов істинний мудрець, керувати своїми слабкостями, і через те вони в нього набували характеру достоїнств».

Антон Павлович цінував у «любому Ігнаціусі», як нерідко називав Ігнатія Миколайовича, безперечне знання життя, талант, дотепність, енергійність, життєлюбство (як все це несхоже з його першим враженням про Потапенка!). Ось рядки його листів до видавця О.С. Суворіна: «Він подобається мені все більше і більше...»; «Я казав Вам, що Потапенко дуже жива людина, але Ви не вірили. В надрах кожного хохла ховається багато скарбів. Мені здається, що коли наше покоління зістариться, то з усіх нас Потапенко буде найбільш веселим і найбільш життєрадісним стариком...».

На цілу чверть століття пережив І.М. Потапенко А.П. Чехова (помер 17 травня 1929 року в Ленінграді). В роки Радянської влади він опублікував п'єсу «Ряса» (Вологда, 1922). Побачили світ також його книги «Чесна компанія» (М.-Л., 1926), «Історія однієї комуни» (Л., 1928), «Мертве море» (Л., 1929). Торік російське видавництво «Лепта Книга» випустило книгу оповідань та повістей цього незаслужено забутого письменника-белетриста, друга Чехова. До збірника увійшли кращі зразки творчості письменника із його шеститомного видання творів, що вийшло у світ у 1890-х рр.

На фото (зліва направо) - А.П. Чехов, Д.Н. Мамін-Сибіряк, І.М. Потапенко.

Ігнатій Миколайович Потапенко.

Антон Павлович Чехов.

Лідія Стахіївна Мізінова.


Олександр Голобородько, м. Херсон