Сестри-подвижниці

Сестри-подвижниці

Про сестер Гозадінових я почув понад два десятиліття тому від Віри Данилівни Сергієнко, вчительки-пенсіонерки, найактивнішого творця тодішнього обласного музею народної освіти. Якось, побувавши у неї в гостях, звернув увагу на три жіночих портрети: скромні, благородні обличчя і щось невловимо спільне. Хто вони?

– Сестри Гозадінови, – мовби вгадала мою думку Віра Данилівна. – Софія, Марія, Олена. Дуже схожі долі. Відмовившись від сімейного життя, всі свої сили на протязі кількох десятиліть віддавали організації в Херсоні жіночої освіти...
Результатом спілкування із Вірою Данилівною, вивчення зібраних нею матеріалів, власного краєзнавчого пошуку (в обласних бібліотеці та архіві, на вулицях міста) і став мій нарис «Уроки сестер Гозадінових», видрукуваний в обласній газеті «Наддніпрянська правда» за 20.02.1991 р.

Особливо вдячним словом слід згадати Галину Миколаївну Широколобову-Лазебну, колишню херсонку (до 1934 року), у повоєнний час мешкала у Дніпропетровську. Це вона першою почала порушувати перед керівництвом та громадськістю міста питання про вшанування імені сестер Гозадінових, хоча на її шляху постала непробивна стіна байдужості. Ще у 60-х роках вона докладно написала на ім'я директора краєзнавчого музею про Гозадінових. Тоді в Херсоні та Москві ще були живі учениці і класні дами гімназії, дала їх адреси, пропонувала вислати фото сестер і всіх учителів, але їй не відповіли. Ситуація повторилася й пізніше, коли готувався «херсонський» том «Історії міст і сіл Української РСР»: надіслала подібного листа на адресу обкому партії. В обох виданнях книги – про Гозадінових ані згадки. Ще одну спробу Галина Миколаївна зробила, коли місто святкувало своє 200-ліття. 14 червня 1978 року зверталася до керівництва області: «Уперто пишу ще раз, адже прикро буде, якщо правди ніхто знати не буде, а я, знаючи, за багато років (з 1962 року) не добилась нічого, а вже довго жити не буду, і правда помре зі мною... Ці три жінки дуже багато зробили для розвитку жіночої освіти в Херсоні, але, на жаль, ніхто про це не хоче знати...».

Галина Миколаївна не могла змиритись, що обов'язок свій не виконає, – вона добре знала, що зробили для міста три сестри. Але був у неї й особистий борг перед Гозадіновими: вони виховали її матір, бідну сироту, дали їй освіту, а потім на власні кошти послали на навчання до Петербурга, на Вищі жіночі курси (Бестужевські), після закінчення яких мати понад сорок років працювала вчителькою. У 1913 році, коли остання з сестер Гозадінових, Олена Гнатівна, стала інвалідом, вони жили разом. Сама Широколобова-Лазебна також все своє життя присвятила педагогіці. Дуже любила Херсон. В одному зі своїх листів вона писала В.Д. Сергієнко: «Хоча я й одеситка за народженням й освітою та з 1934 року не живу в Херсоні, але з цим містом пов'язане все найкраще, що було у моєму житті».

Народились вони у родині Ігнатія Івановича Гозадінова, який був суддею у Бахчисараї. У вересні 1854 року, з початком військових дій у Криму (Кримська війна), сестри із батьками переїхали до Херсона. Придбали собі будинок по вулиці Рішельєвській, ріг Богородицької.
Дізнавшись про їх приїзд, директор училищ звернувся до Гозадінових – спочатку особисто, а потім офіційно – з проханням заснувати в Херсоні приватний пансіон для дівчат (на той час, крім приватного єврейського училища, у місті не було ніяких учбових закладів для дівчат).

Чому вибір випав саме на Гозадінових? Хоча вищої жіночої освіти і не мали, вони були дуже освіченими людьми, бо одержали чудову домашню освіту: володіли кількома іноземними мовами, мали знання з історії, математики, географії... Напевно, не останню роль відіграло й те, що родина була досить заможною – продали виноградники у Бахчисараї.
Для пансіону купили будинок навпроти свого житла по вулиці Рішельєвській. Офіційно пансіон був відкритий 21 травня 1855 року з дозволу міністра народної освіти. Викладали тут вчителі чоловічої гімназії, а також самі Гозадінови.

Пансіон набував популярності, зростала кількість бажаючих навчатись тут, поступово розширювалась програма занять. І ось, у лютому 1864 року, навчальний заклад з дозволу місцевих властей був перетворений у приватну гімназію Гозадінових з шестирічним курсом навчання. Було утворено шість класів. Наступного року відбувся перший випуск учениць, які екзаменувалися за гімназичною програмою. Херсонська міська управа щороку виділяла 1000 карбованців на тридцятьох стипендіатів. З 1866 року було дозволено при гімназії мати педагогічний курс для підготовки вчительок.

1866 року, з ініціативи губернатора Клушина, міська дума запропонувала сестрам Гозадіновим перетворити приватну жіночу гімназію у громадську, що і сталося у серпні наступного року. Це дозволило Гозадіновим повністю зосередитися на навчальному процесі – матеріальні клопоти лягли на плечі попечительської ради: коштами допомагали міська, повітова, губернська земська управи.
1871 року було відкрито сьомий, а 1885 року – восьмий, додатковий клас. Невпинно зростала й кількість учениць: якщо у 1869 році у гімназії навчалось 136 дівчат, у 1897-му – 473, то у 1900 році – понад 600 при кількох паралельних класах.

Марія Ігнатівна була директором гімназії й викладала російську літературу, Софія Ігнатівна – історію, Олена Ігнатівна – географію та французьку мову. З педагогічними кадрами проблем не було. Як розповідала колишній науковий співробітник Херсонського облдержархіву З.С.Орлова, в гімназії працювали вчительки, за плечима яких були Бестужевські курси (у документах архіву збереглося кілька їх автобіографій).

Подальша доля навчального закладу (1885 року він почав носити назву 1-ї Маріїнсько-Олександрівської жіночої гімназії) така: на початку минулого століття гімназію було переміщено до новозбудованої споруди на Поштовій вулиці (на старих листівках можна побачити цю величну, з куполами, споруду; див. фото). Споруда гімназії не збереглася: під час Великої Вітчизняної війни фашисти зруйнували її, а невдовзі після війни на цьому місці було споруджено будинок судномеханічного технікуму.

Публікуючи 1905 року у газеті «Юг» свої спогади, Софія Ігнатівна писала: «У 1901 році я та сестра моя (мається на увазі Олена Ігнатівна, бо Марія Ігнатівна на той час вже була покійною, – померла 1898 року – О. Г.), втомлені багаторічною працею, із жалем залишали гімназію, не дочекавшись 50-ліття заснованого нами учбового закладу».

1906 року Олена Ігнатівна лишається сама. Поблизу Соляного (Корабельного) спуску у 1912-1913 роках вона будує на власні кошти школу для дітей цього району і невдовзі передає її міській управі. У народі цей навчальний заклад свого часу називали «школою Гозадінової». Нині це один із корпусів Херсонського морехідного училища рибної промисловості по вул. Леніна, 55 (див. фото).

Олени Ігнатівни не стало у голодному 1920-му. Пам'ятника їй тоді не поставили, хоча, за деякими свідченнями, хоронили з почестями. Місце її поховання невідоме.

До речі Г.М. Широколобова-Лазебна у своїх спогадах стверджувала, що провулок, який проходив уздовж будинку названої школи, 1913 року, на честь сестер, було названо Гозадіновським спуском – напевно, за аналогією із Соляним (Корабельним) спуском. Безперечно, імена подвижниць народної освіти сестер Гозадінових місто мало б певним чином увічнити.

Сестри Гозадінови належали до російського дворянського роду. Найвідоміша постать з-поміж їх предків – митрополит Маріупольський і Готфейсько-Кафайський Ігнатій (Гозадіні, Гозадіно), який зіграв ключову роль при переселенні у 1778-1779 рр. греків-християн із Кримського ханства на північні береги Азовського моря. Тут виникли Маріуполь та інші населені пункти, для переселенців було запроваджено особливу єпархію. Митрополита Ігнатія називають «Мойсеєм маріупольських греків», порівнюють з пророком, провідником поневолених євреїв, який вивів їх із єгипетської неволі та привів до «обітованої землі». За ці діяння подвижника було віднесено до лику святих (Святитель Ігнатій Маріупольський). Безперечно, у душах прекрасних представниць роду Гозадінових – Софії, Марії та Олени – завжди був присутній образ їх великого предка й вони були самовідданими провідницями до «обітованої» землі знань. Про те, що дух митрополита Ігнатія жив у родині, розумієш із кореспонденції завідуючої відділом історії Маріупольського краєзнавчого музею Раїси Божко у газеті «Приазовский рабочий» за 16 лютого 2011 року. Батько Софії, Марії та Олени, Ігнатій Іванович Гозадінов із благоговінням ставився до пам'яті свого діда, лишив про нього та про переселення греків спогади, які 1915 р. побачили світ в історичному щомісячнику «Русская старина».

Про наш борг перед цими та іншими постатями минувшини нашого краю думаєш, побувавши на Херсонському меморіальному кладовищі. Поблизу Всіхсвятської церкви (провулок Пугачова, 11-А) – два скромні пам'ятники з граніту – Софії Ігнатівні та Марії Ігнатівні Гозадіновим. Чиїсь жорстокі руки давно вже зняли гранітні хрести – про них нагадують лише отвори. Пам'ятник Марії Ігнатівні руйнується (див. фото). Все довкіл – у здичавілій рослинності та із ознаками невблаганного руйнування...

Олександр Голобородько, м. Херсон.
Фото з архіву автора.


Софія Ігнатівна Гозадінова (1828-1906)


Марія Ігнатівна Гозадінова (1831-1898)


Олена Ігнатівна Гозадінова (1837-1920)


Будинок колишньої 1-ї жіночої гімназії (фото з сайту mycity.kherson.ua)


Будинок колишньої «школи Гозадінової», який спорудила на власні кошти та передала місту Олена Ігнатівна Гозадінова (фото від 25.10.2011 р.)


Пам'ятники Софії Ігнатівні та Марії Ігнатівні Гозадіновим на Херсонському меморіальному кладовищі (фото від 30.09.2012 р.)

Херсонцы в твиттере