Життя, віддане школі

Життя, віддане школі

100-ліття знатного педагога

Біографію Станіславської середньої школи, освітню спільноту Білозерського району важко уявити без Олександри Федорівни Черниченко – яскравого педагога-організатора, Вчителя вчителів та шкільної юні, історика за фахом.

Своєю відданою працею тривалістю у кілька десятиліть, вона формувала у колективі добру традицію високих стандартів рідної школи: педагогічного, методичного, організаційного. Тим самим, стверджувалося неухильне правило: виховання юні – це висока місія, найшановніша справа, а школа – храм знань та поваги до вчительської праці.

Народилася Олександра Федорівна 7 травня 1914 року у селі Станіслав у родині батраків. У 15-річному віці закінчила місцеву семирічну школу й одразу ж почала працювати у новоорганізованому колгоспі «Серп і Молот». Тут дівчину прийняли до лав комсомолу й відрядили на чотиримісячні педагогічні курси до Херсона. По завершенню навчання Олександра отримала призначення до Станіславської семирічної школи, де й працювала з 1930 по 1935 рр. вчителькою I-IV класів. Першими її учнями стали четвертокласники, з якими 15-річна вчителька на уроках пізнавала основи наук, а на перервах грала в ловички та квача. З тих пір вона завжди була в оточенні дітей, яких любила понад усе. У ці роки заочно закінчила Бериславський педагогічний технікум. Тодішній директор школи Семен Мойсейович Курлянд надихав та заохочував своїх молодих колег до подальшого навчання, вже у вузах. Отож учорашні учні, після навчання у вчительських вузах, повертатись до рідного гнізда, вже в якості вчителів. Олександра наполегливо йшла до здійснення своєї мрії – отримання вищої освіти, яку з 1935 по 1940 рр. здобула в Одеському державному університеті на очному відділенні історичного факультету.

На вибір вчительського фаху Олександри вплинула багата історія села, вир незабутніх подій, в якому опинились її родина та земляки, життя яскравих особистостей, що органічно вплелися в долю станіславців та формували їх духовний світ. Батько Олександри Федорівни – Федір Гнатович Пиж був людиною непересічною: саме його, учорашнього батрака, учасника першої світової війни, кілька разів прошитого ворожою кулею, активного учасника встановлення Радянської влади, хлібороби обрали головою комітету незаможних селян. Він був знаний та поважаний земляками за свою хазяйновитість, ясний розум, кмітливість, хороші організаційні здібності, принциповість у відстоюванні інтересів односельців. За спогадами Б. Степанова, солідну Пижеву постать можна було зустріти всюди: цей «...хазяйновитий чоловік бачив усе, що робиться на селі. Лаяв ледарів. Смикаючи чорняві вуса і борідку, «требував» робити все точно і швидко...».

Соратником Ф. Г. Пижа у громадській роботі виявився майбутній великий актор та режисер Юрій Васильович Шумський, якого 1921 року доля закинула до волосного центру Станіслава, де він очолив народний театр, а також через короткий час – волосний відділ народної освіти. Саме Пиж поставив свою резолюцію на заяві Шумського до Станіславського волкомнезаможу про прийняття актора-режисера до лав місцевої громади. Ці дві, схожі за долею людини (Федір Гнатович, як і Юрій Васильович, рано втратив батька) швидко заприятелювали і два роки спільно працювали. То був час важких випробувань наших земляків: тривав голод 1921-1923 рр., щодня до братської могили на цвинтар несли по кілька померлих... І в таку жорстоку пору Федір Гнатович підтримав вікопомну пропозицію Шумського – увічнити пам'ять Т. Г. Шевченка і спорудити у центрі села Кобзареве погруддя. За це селяни одностайно і проголосували на сільському сході. Збирали по жмені стражденних ячменю, проса, кукурудзи, квасолі... І так мало-помалу зібралось 2,5 пудів зерна (на той час це було цінніше золота). За цю «плату» замовили у професійного скульптора погруддя Т. Г. Шевченка, що було встановлене 8 листопада 1922 року у центрі села на високому, в кілька метрів, постаменті... За спогадами Шумського, саме голова комнезаму Пиж, через багато років, стане життєвим прототипом соковитого образу Романюка, втіленого митцем у п'єсі О. Корнійчука «Калиновий гай».

...Отримавши вищу освіту, Олександра Федорівна працювала у Вінницькому педагогічному інституті. Під час планової відпустки поїхала до матері у Станіслав, де її застала війна. Разом із односельцями пережила воєнні лихоліття: підневільну працю в окупованому ворогами селі, вигнання фашистами з рідної домівки, блукання степами у пошуку притулку. Після визволення Станіслава відбудовувала разом із колегами зруйноване під час війни село.

У рідній Станіславській школі, якій завідуюча учбовою частиною Олександра Федорівна Черниченко віддала кілька десятиліть свого життя, повною мірою розкрився її талант педагога та організатора навчально-виховного процесу. Вона була взірцем працелюбності, відданості роботі, принциповості та людяності. До неї зі своїми тривогами, сумнівами, переживаннями йшли за порадою молоді й досвідчені вчителі, батьки та учні. Для кожного знаходила саме ті аргументи, що допомагали розв'язувати проблеми, з надією дивитись у майбутнє. Олеся Федорівна, так любили називати її односельці, регулярно виступала перед ними з лекціями, бесідами на педагогічні, суспільно-політичні та наукові теми. Разом із директором школи К. Й. Голобородьком вони утворили надійний тандем керівників-однодумців, системно, цілеспрямовано формували колектив яскравих особистостей, шукали та знаходили ефективні шляхи виховання шкільної юні, вивели колектив у число кращих сільських шкіл області. Тим самим, гідно продовжувалась естафета колег-попередників (подружжя Котеленців, М. П. Білого, С. М. Курлянда, Г. Ф. Білої, Г. М. Шепель, О. О. Іванової, подружжя Литвинових, О. І. Пахмурної, С. М. Кравченка та ін.), які ще 1932 року вибороли школі звання зразкової. У колективі зросли кваліфіковані вчительські фахівці, яких знали за межами району: подружжя Божків, О. Д. Пономаренко, Г. П. Божко, Є. Ф. Різніченко, М. Н. Гаркуша, А. Г. Голобородько, Н. С. Пилипченко, О. М. Головко, Л. Г. Друзяка, Н. П. Божко, В. С. Кавун, О. Є. Корж, М. В. Яновська, П. В. Мелашич, Г. М. Гребенюк, Л. О . Жукова, Т. П. Степанова, М. П. Гречко, подружжя Келіних, Кучеренків та ін. Пріоритетом розробленої керівництвом школи концепції, у1950-1960-х роках стало поєднання двох напрямків – політехніко-трудового та гуманітарно-естетичного.

Серед вихованців Олександри Федорівни чимало відомих людей – знатних механізаторів, вчителів, лікарів, науковців тощо. Далеко за межами Станіслава було знане ім'я Івана Степановича Юсиповича – завідуючого молочнотоварним комплексом місцевого радгоспу, кавалера ордена Трудового Червоного Прапора. Її колишній учень Олександр Петрович Галушко став лауреатом Державної премії СРСР, кавалером багатьох орденів. Імен, якими педагог пишалася, не перелічити. Та все ж своєю найвищою нагородою вважала трудові досягнення своїх учнів-вчителів. Яскраві сторінки в літопис рідної школи вписали Р. Я. Кучеренко, В. С. Келін, Н. З. Туркалова, М. С. Петренко, В. В. Юрченко та ін.

Станіславська школа стала однією з перших в області, де були створені майстерні для обробки дерева та металу, що давали школярам виробничі навички. Вихованці різного віку опікувалися теплицею та живим куточком. Успішно працювали учнівські бригади: старшокласники ремонтували шкільні меблі, деяке устаткування, виготовляли дерев'яні двері, вікна, надавали дрібні послуги населенню, опановували різні спеціальності. У літній час на полях місцевого радгоспу працювала шкільна виробнича бригада. 1961 року херсонський науковець М. Ковальов писав: «Станіславська школа славиться тим, що дає учням глибокі знання з основ наук, прищеплює їм любов і навички до праці. У повоєнні роки майже всі випускники цієї школи вступали до вузів, бо дійсно мали добру теоретичну підготовку».

Велика увага приділялась естетичному вихованню: при школі була створена трирічна музична школа, діяли хори, ансамбль струнних інструментів, різні вокальні групи. Прищеплювалась любов до природи, здорового способу життя. Справжній злет хорового, музичного, оркестрового мистецтва у 1950-1960-х роках пов'язаний з іменами А. М. Келіна, О. П. Кравця. Через вокальну культуру, постановку п'єс, художнє декламування, виставки дитячих малюнків, нам, школярам, прищеплювалась любов до прекрасного, того, що живить душі нині. Учнівський та вчительський хори були незмінними призерами різноманітних оглядів художньої самодіяльності. Нас згуртовували спортивні змагання, суспільно-корисні трудові акції, спілкування з довкіллям, екскурсії по рідній Україні. Київ, Умань, Одеса, Крим – це були улюблені маршрути старшокласників школи, за якими мандрували на пристосованих для подорожей вантажних автомашинах. Для кожного учня це були незабутні миті життя, наповнені пізнанням чарівних куточків країни та єднанням з природою, про що й донині згадуємо з великим захопленням. Й в усіх цих справах відчувався незаперечний організаційний талант Олександри Федорівни.

У своїй педагогічній діяльності О. Ф. Черниченко керувалась настановами А. С. Макаренка, В. О. Сухомлинського і завжди наголошувала, що шлях учителя до душі учня пролягає через багатогранний особистий приклад, довір'я, повагу до юної особистості. Все своє життя вчила сільських дітей не тільки історії, а в першу чергу – людяності, гідності, вмінню долати труднощі та вибирати свій життєвий шлях, любити і берегти рідну землю. Нині, з позиції досвіду, розумієш, що стає ще більш актуальною посильна праця дітей у шкільних майстернях, на пришкільних ділянках, адже заманливий, але однобокий віртуальний світ гальмує розвиток дитини, її професійне самовизначення, засвоєння умінь, необхідних для інженерної освіти, елементарної технічної, екологічної грамотності. Ми, колишні вихованці Олександри Федорівни, із вдячністю згадуємо її багатогранну шкільну науку, що живить нас і сьогодні.

Разом із чоловіком Іваном Леонтійовичем, Олександра Федорівна виховала доньок – Тамару, лікаря за фахом, та Галину, вчителя, яка продовжує справу матері у рідній Станіславській школі.

Олександр Голобородько, м. Херсон


Федір Гнатович Пиж

Шкільна лінійка. Напутнє слово вчителя


Педагогічний колектив Станіславської середньої школи. 1960-і роки

Херсонцы в твиттере