Світанок на Станіславському мисі

Близько шостої ранку. Одвічна та мінлива Станіславська коса. Тихий плин води та часу. Одинока фелюга у сутінках вод...

Звичні з дитинства хвилюючі ознаки – магнетичний пісок, правічні мартини та чайки над головою. Цей простір невловимий, непередбачуваний, неосягненний. Станіславські береги на цьому вістрі двох лиманів – Дніпровського та Бузького, мовби, закінчуються... І починаються знову...

Станіславська коса – це ніс корабля під назвою «Мис Гіполая». Ця точка на карті вінчає собою великий прилиманський простір, увічнений ще «батьком історії» Геродотом. Штурвал нашого корабля безупину крутять невтомні лиманські капітани: «горішняки» та «низовки», леванти та трамонтани, шторми та течії.

Тримати курс колись, напевне, допомагав храм грецької богині родючості та хліборобства Деметри на одній із могутніх лиманських круч (нині його рештки покояться десь у лиманських глибинах), а нині у підмозі – два шуховських маяки на протилежному, таврійському боці Лиману.

«Екіпаж» нашого корабля розрісся неосяжно. Це усі, хто у різні часи ступали на цей берег. І ще багато-багато літ ступатимуть... На цьому березі починались і скінчались долі. Народжувались родини. Сюди повертались і повертаються із різних широт станіславці, щоб ковтнути рідного, освіжаючого лиманського озону. Такого немає ніде.

«Прорізається» ще один лиманський день. А «команда Гіполая» пливе далі. Крізь вітри та віки.

Олександр Голобородько, м. Херсон{jcomments on}