Володимир Симиренко: «Вкрию садом увесь світ…»

У 20-30 роках минулого століття десятки гектарів на околиці Херсона (нинішній Таврійський житломасив та прилеглі території) займала виправно-трудова колонія № 29 НКВС УРСР.

Офіційні органи хотіли бачити в ній «велике соціалістичне господарство, що було б базою перевиховання правопорушників... і слугувало сировинною базою для консервної промисловості...». Деінде в житловій смузі Північного селища ще зберігаються залишки колишньої зрошувальної мережі колонії (так звані «вади»): вода до мережі подавалась із Дніпра. Врожаї вирощували засуджені, серед яких чимало було репресованих осіб.

Упродовж трьох років ув'язнення на цих «полях за гратами» відбував і вчений зі світовим ім'ям, теоретик і практик садівництва Володимир Левкович Симиренко.

РІД ВЕЛЕТІВ

За родинним переказом, Симиренки походять з козацького роду Семиренких, тобто Семируких, від старовинного слова «ренка» – рука. Родовід ведеться від Степана Симиренка, який понад 20 років козакував на Січі, а згодом чумакував: помер він у кінці 18-го століття. Його сина Федора (1790-1867) записали у кріпаки. У спілці зі своїм тестем Яхненком Федір орендував, а згодом будував млини над річкою Вільшанкою біля рідного Платонового хутора (між м. Городищем та с. Млієвом, що на Черкащині), викупив себе і двох синів з кріпацтва. З часом став одним із перших українських підприємців-цукрозаводчиків. Разом зі свояками Яхненками заснував знамениту фірму «Брати Яхненки і Симиренко». Фірма спорудила перший в Російській імперії механічний пісково-рафінадний завод, машинобудівний завод по обслуговуванню цукроварень, перші пароплави на Дніпрі – «Українець» та «Ярослав». Сини Федора – Платон (1821-1863) та Василь (1835-1915), отримавши відмінний інженерний вишкіл у знаменитому Політехнічному інституті в Парижі, продовжували справу батька. Платон, промисловець-цукрозаводчик, став ще й одним із засновників раціонального садівництва в Україні. Його коштом 1860 року видрукувано перше видання «Кобзаря» Т.Г. Шевченка. Василь, теж промисловець, інженер-конструктор та технолог у галузі цукроваріння, був ще й визначним меценатом, його допомога українській справі тривала десятиліттями. Заповів усе своє майно, що оцінювалося майже у 10 мільйонів карбованців, на потреби української культури.

Син Платона – Левко (1855-1920) став всесвітньо відомим ученим-плодознавцем і помологом, якого наукова громадськість світу називала королем російського садівництва. На Платоновому хуторі він заклав перший в Росії помологічний розплідник і маточний сад і перетворив батьківські сади у величезну лабораторію вітчизняного плодівництва. Брав участь у численних всеросійських і міжнародних виставках, де матеріали з його розплідника незмінно одержували найвищі нагороди. Був підступно убитий «невідомими бандитами» у своєму будинку на Різдвяні свята (06.01.1920).

ПРОТИ ТЕЧІЇ

Продовжувачем справи Левка Платоновича став його син Володимир (1891-1938). Ще змалку він виявляв різноманітні здібності, але над усе любив природу й у 8 років оголосив батькові, що коли виросте, то вкриє садом увесь світ... Левко Платонович сприйняв цей намір серйозно і з 12 років син, під доглядом досвідчених садівників та батька, цілоденно упродовж літніх канікул, опановував садівничі прийоми. 1918 року Володимир закінчив сільськогосподарське відділення Київського політехнічного інституту. Працював у відділі садівництва міністерства земельних справ, потім у Всеукраїнському сільськогосподарському науковому комітеті, але головна справа його життя розпочалася у рідному Млієві, коли на терені колишнього маєтку Симиренків 1920 року було засновано Садово-городню дослідну станцію і Центральний державний плодовий розплідник України. В.Л. Симиренко був призначений першим директором цих установ. Завдяки подвижницькій праці Володимира Левковича та його однодумців очолювана ним станція, за науковим рівнем своєї діяльності стає першою в Союзі та однією із кращих у світовому масштабі. Наукові праці мліївців анотувалися англійською мовою, були засновані перші україномовні журнали з садівництва, виноградарства та городництва. У 20-30 роки В.Л. Симиренко заклав підвалини наукового, виробничого та промислового вирощування плодових та ягідних культур. Все це відбито в його фундаментальних працях «Садовий розсадник», «Плодові асортименти», «Сортові маточні фонди плодових дерев на Україні» та ін. Органічним продовженням діяльності вченого стала організація ним 1930 р. Всесоюзного наукового-дослідного інституту плодового та ягідного господарства у Китаєві на півдні Києва. Він закладає та організаційно завершує «Помологічну книгу України», веде велику педагогічну роботу у вузах, виховує сотні фахівців.

Все це слугувало визнанню України як центру помологічної науки, що було дуже не до душі прихильникам «улюбленця Кремля» І.В. Мічуріна. Вони домоглися офіційної постанови про заснування у м. Козлові (нині м. Мічурінськ) Інституту північного плодового та ягідного господарства і переведення інституту у Китаєві до рангу Інституту південного плодоводства. Однак на розмаху наукових розробок симиренківської школи це не позначилось, тож «козловці» вдалися до політичних інтриг і розпочали кампанію, спрямовану особисто проти Володимира Левковича. Кульмінація її сталася на Всесоюзній нараді зі стандартизації асортиментів у грудні 1931 р. Судячи з виписки із стенограми наради, яку надіслала мені донька вченого Тетяна Володимирівна, «козловці» наполягали на офіційному визнанні методів І.В. Мічуріна з селекції плодових та ягідних культур як беззастережно правильних і таких, що не підлягають обговоренню. Володимир Левкович не міг погодитись з таким рішенням, оскільки на нараді не було заслухано доповіді і не проведено дискусії по методах І.В. Мічуріна, грубо порушувались основні принципи науково-методологічної роботи: один певний метод у селекції проголошувався єдино правильним, тим самим унеможливлювався пошук нових шляхів у виведенні сортів.

З виступу вченого на нараді: «Основний метод Мічуріна – працювати з одиницею. Основний метод, що я визнаю – це працювати з тисячею. Я з його методом не погоджуюсь, не погоджується з ним і ряд інших працівників. Ми знаємо, що з цього приводу є цілий ряд думок. Іван Володимирович Мічурін вважає, що можна вивести гібриди шляхом схрещування і що можна шляхом застосування ментора змінити генетичну суть гібридів. Я в даному разі в це не вірю, я вважаю, що це не метод, і такої ж точки зору дотримується величезна кількість людей, як у нас в Союзі, так і за його межами».

Натиск на Симиренка «козловців» посилювався, і він шукає захисту у президента ВАСГНІЛ М.І. Вавілова. З листа Вавілову від 21 січня 1932 р.: «... 3. Окрім того, та ж група не може примиритись з існуванням Інституту південного плодоводства і продовжує виявляти войовничий імперіалізм у цьому відношенні. 4. З причин, наведених вище, козловська група шукає будь-якого приводу для можливої дискредитації нашого Інституту та окремих його працівників...». Вавілов не зміг захистити Симиренка, бо на той час і сам був у немилості офіційної влади. 80 років тому Володимира Левковича арештовують. Після розгляду справи його засуджують до страти. Ось фрагмент спогадів Тетяни Володимирівни: «Мого батька арештували 7-го січня 1933 року. Всю ніч чинили трус у домі і палили в каміні наш родинний архів. Горіли козацькі грамоти, листування, малюнки Шевченка і грамоти про премії з виставок, присуджені Левку Платоновичу за матеріали з мліївського розсадника. Тата забрали о 2-й годині, а о 4-ій сказали нам звільнити дім. Трамваї ще не ходили, і ми вирушили з Китаєва пішки до бабуні на Львівську: мама, я, мій 16-тимісячний брат Олесь і його няня. ...Тато чекав на виконання вироку у камері смертників. Маму раз у раз знаходили сусіди чи знайомі на вулиці зомлілу від переживань і голоду й приносили додому. Ми з братом перехворіли у 1933-34 році на всі дитячі недуги...».

Як аргументовано доводить відомий симиренкознавець, вчений Петро Васильович Вольвач, В.Л. Симиренка звинуватили не у протидії мічурінській псевдонауці і не у теоретичних розбіжностях з Мічуріним щодо методів селекції. На той час він виявився ідеальною постаттю для створення з нього «керівника злочинної шкідницької антирадянської організації». За цією справою у 1933 році проходили тисячі учених агрономів, ветеринарів, інженерів та простих колгоспників.

Після 10-місячного утримання професора Симиренка у київської в'язниці, смертний вирок йому замінюють на 10 років ув'язнення для використання за фахом і переводять до Херсонської виправно-трудової колонії. Тут він провів більше трьох років. Звертався до прокуратури про помилування. Нарешті, напередодні нового 1937 року його достроково звільняють і водночас, наперекір логіці, надсилають депешу про його новий арешт. Попереджений про це начальником колонії, він, провідавши своїх рідних, поспішає до Москви, певно, сподіваючись на підтримку та допомогу академіка М.І. Вавілова та інших авторитетних учених. Та у Москві, на Курському вокзалі, його знову заарештовують... Майже вісім місяців тривало нове слідство. Складу злочину не було виявлено. Здавалось би, небезпека позаду – Володимира Левковича передають у розпорядження тресту «Держплодорозсадник», йому надають можливість працювати агрономом в Обоянському розсаднику у Курській області. Та навесні 1938 року – третій арешт та ув'язнення. Володимира Львовича знову звинувачують в антирадянській, шкідницькій діяльності. Вченого вдруге засуджують до розстрілу. Вирок виконано у ніч з 17 на 18 вересня 1938 року.

У відповіді землякам вченого, з Курського управління Міністерства безпеки Російської Федерації від 09.06.1993 р. повідомлялося: «Як встановлено в 1990 р. співробітниками нашого управління, місцем захоронення Симиренка В.Л. можна вважати урочище «Солянка», що в міській смузі Курська...».

БЕРЕГИНЯ ПАМ'ЯТІ

Берегинею пам'яті симиренківського роду була донька вченого – Тетяна Володимирівна Симиренко-Торп (листувався з нею із 1994 року). Пані Тетяна – остання з Симиренків, яка народилась і зростала в Україні і була свідком багатьох подій. Мешкала вона в Канаді, у місті Оттаві. Працювала в урядових структурах, а вийшовши на пенсію, всі свої сили віддала відродженнню правдивої пам'яті про своїх великих і світлих предків. Із прикрістю писала, що за радянських часів пам'ять про Симиренків звелася на суцільну білу пляму. Щоб розсіяти цей страшний туман, Тетяні Володимирівні довелось долати великі перешкоди, тим більше, що коли вперше повернулась в Україну у 1992 р., то не знала тут жодної душі.

З її листа від 20.01.1995 р.: «По смерті «вождя народов» почали обережненько «реабілітовувати» (ненавиджу цей глумливий вираз) Левка Платоновича. Оскільки чекісти замордували діда вдома і давно, було спритно приписано його смерть «невідомим бандитам», а його народницькі симпатії обернули мало що не в комунізм. Ось і стала його постать більш-менш прийнятною для режиму, хоч і в перекрученому вигляді. Тоді витягли трохи з небуття Федора Степановича та Платона Федоровича і їх сучасників Яхненків. Цих вже відверто і безсоромно зробили босоногими гречкосіями, хоч обоє були вже спадковими почесними громадянами (тобто дворянами)... Василя ж Федоровича, як свідомого укр. націоналіста, і тата вповні стерли зі сторінок історії...».

Тетяна Володимирівна писала, що її зусилля відродити пам'ять батька зустрічали потужний опір. В якійсь мірі це було просто невіглаством. Але в більшій мірі, вважала, це пояснювалось тим, що ще жили і «паслися» на посадах псевдовчені, які вислужились промовами про необхідність викорінення симиренківщини. Чула з усіх боків, що чимало наукових робіт було списано із заборонених батькових праць, включно з комами і крапками. Інші присвоїли його сорти чи організаційні досягнення... Її приїзди в Україну, а тим паче виступи по телебаченню і по радіо, деяким особам були дуже не до вподоби, що навіть не приховувалось.

І все ж, наполеглива праця Тетяни Володимирівни принесла свої плоди. Уже через два-три роки у неї в Україні було чимало друзів та однодумців. Теплі стосунки склалися з журналом «Родовід», який 1995 р. випустив окремий номер, повністю присвячений Симиренкам, з Державним музеєм Т.Г. Шевченка тощо. У пресі з'явилась ціла низка статей про рід та про його окремих представників включно з кількома першими публікаціями про Володимира Левковича. Група прихильників підготувала низку заходів на 1995 р., який вони вважали роком Симиренків...

У 1995-му та 1996-му роках сталася знаменна подія: у видавництві «Аграрна наука» вийшли друком два томи капітальної, останньої книги В.Л. Симиренка «Часткове сортознавство плодових рослин», врятованої дружиною та донькою вченого.

До останнього – і домашня робота в Канаді, і всі наступні приїзди пані Тетяни на Батьківщину були гранично насичені великою духовною діяльністю: пам'ять сучасників мала побільше увібрати, що ж дала славетна родина Симиренків Україні. Особливо вона переймалася найбільш болючим: українську садівничу наукову (і практичну) школу розстріляли разом із її батьком та його однодумцями і що на шляху відродження симиренківських садівничих ідей ще належить подолати багато різних перешкод...

СИМИРЕНКИ У ХЕРСОНІ

Тетяна Володимирівна не втрачала надій побувати в Херсоні, хоча з життям родини тут було пов'язано багато важких спогадів. Водночас її серце переповнювали почуття глибокої вдячності людям, які не раз рятували їм тут життя.

Із херсонської преамбули (зі спогадів у листах Т.В. Симиренко). Коли столицю України 1934 року повернули до Києва, звідси почали вимітати «політично неблагонадійних елементів». Її матір – Марію Демидівну – заарештували. Врятувалася мати завдяки щасливому збігу обставин. Замолоду вона вчителювала й опікувалася земськими школами по селах та містечках України. У переважно єврейських містечках у багатодітних родинах зазвичай була одна пара чобіт на всіх, як і у селян-українців. Тож у цих населених пунктах Марія Демидівна після уроків ходила від хати до хати, доучуючи дітей, що того дня у школі не були. Слідчий, до якого Марія Демидівна потрапила на перший допит, виявився одним із її колишніх учнів, яких доводилось «доучувати», і її впізнав. Він повернув затриманій паспорта, випустив її на вулицю задніми дверима і наказав не повертатись на квартиру до родичів, де мати з дітьми знайшли прихисток після арешту чоловіка, та негайно виїхати із Києва до провінції. Оскільки всі їх родичі та друзі були або вже теж арештованими чи розстріляними, або жили по столицях, Марія Демидівна подалася до Херсона (прийшла звістка, що чоловік її тут). Коли почався пароплавний сезон на Дніпрі, до матері відправили і дітей. «Наказали весь час триматись за руки і нікому не казати, чиї ми. З того часу мама з братом Олесем безперервно жили в Херсоні до серпня 1942 року, а я то в Херсоні, то поверталась на рік чи на кілька місяців до тітоньки Тетяни у Київ».

...Невдовзі після того, як Володимира Левковича Симиренка доправили до Херсонської виправно-трудової колонії, його викликали на побачення, що дуже здивувало бранця. Херсонський гість виявився інтелігентного вигляду людиною середнього віку, в морській уніформі, і представився як Микола Сільвестрович Кондратович, зять покійного А.М. Грабенка (фольклориста-музикознавця А.М. Конощенка – О.Г.). Він сказав, що українська громада у Херсоні, дізнавшись, що Симиренко перебуває в колонії, відрядила його на побачення, щоб довідатись, чи може чимось допомогти. Володимир Левкович попросив Кондратовича повідомити дружину, що він живий і де перебуває. Як згадує Тетяна Володимирівна, з тієї хвилини Микола Сільвестрович (дядько Кока, як вони називали його з Олесем), став їхнім янголом-охоронцем і таким був до останньої хвилини їхнього перебування у Херсоні: «Він нам врятував життя і не раз». Працював М.С. Кондратович фельдшером у порту, а жив в ошатному будинку з чудовим жерделевим садом на вул. Українській, 7. (Як тільки по смерті Сталіна стало можливим писати в Україну, Симиренки надіслали Кондратовичу відкриту листівку з видом Оттави і російською мовою написали: «Часто згадуємо вас і не забудемо до смерті. Ваші вдячні пацієнти Марія, Тетянка та Олесь Володимирові». Згодом, коли Тетяна Володимирівна почала листуватись з тіткою Тетяною в Україні, вона дізналась, що ту листівку їх незабутній дядько Кока отримав. Вона розуміла, що його, напевно, давно вже немає в живих, тож, по здобуттю Україною незалежності, не розшукувала. Але дуже хотіла довідатись, бодай, де він похований, з тим, щоб, коли добереться до Херсона, відслужити на його могилі панахиду).

Спочатку мати та діти жили у М.С. Кондратовича, а коли Марія Демидівна знайшла за його допомогою «якусь лихеньку працю», вона наполягла на тому, щоб переїхати на власні хліби, хоча господар і просив їх лишитись. Найдешевші оселі на той час були на «Воєнці», де вони й оселились в одному з будиночків на розі колишніх Церковної та Хороводної вулиць (нині – ріг вулиць Старостіна та М. Суботи).

Зі спогадів Тетяни Володимирівни: «Воєнка» була переважно пролетарським районом. Ближче до Дніпра жили рибалки, жінки яких продавали рибу на базарі. Ці прості, грубуваті, але добрі люди швидко збагнули, що ми були найслабші і найбільш знедолені серед них, і почали нам допомагати. Попереджали маму, що до нас знову іде з трусом НКВС, і допомагали їй втекти. Вони завжди знали, в яку крамницю що привезли, і повідомляли нас про це, а часом і займали нам чергу, тощо... Окрім нашого янгола-охоронця – М.С. Кондратовича, у мами були старенькі приятелі Великопольські – лікар Олександр Олександрович та його дружина-сербка Зорька Стоянівна... Начальник сільськогосподарської колонії, який надзвичайно прив'язався до тата, глибоко поважав його, повідомляв часом маму, на якому полі наступного дня буде батько, щоб ми могли його побачити. Попередив він батька і в день його «звільнення», що прийшов уже наказ його знову заарештувати. Боюсь, що і сам за це постраждав... Може хто з херсонців знає про долю цієї людини, її прізвище? Мама могла працювати лише на дуже низькооплачуваних роботах і то лише під дівочим прізвищем, але навіть зі своєї жебрацької зарплати мусила щомісяця платити НКВС 25 карбованців за «политическое перевоспитание» свого чоловіка».

Марія Демидівна з дітьми дивом залишилися живими. Були митарства країнами Європи. Нарешті, доля закинула їх за океан, до Канади. Поки долали важкий шлях в еміграцію, Тетяна, мов зіницю ока, берегла дорогоцінний скарб – копію тексту останньої батькової праці «Часткове сортознавство плодових рослин України», яку дивом, під час обшуку в їх квартирі, врятувала мати. Пізніше вона напише: «... я вивезла 3-тю копію машинодруку цієї праці (без коректи). Наплічник з рукописом (1250 стор.) був фактично єдиним, що я винесла з України». Через півстоліття вона привезе текст батькової праці до України і тут він побачить світ у двох томах (див фото обкладинок).

За океаном Тетяна Володимирівна закінчила університет. За освітою була політологом, працювала в урядових структурах, чимало сил віддавала українським справам, наполегливо опікувалася українським шкільництвом у Північній Америці.

Олесь Володимирович теж здобув вищу освіту, став відомим вченим-соціологом, професором кількох університетів, автором наукових праць з питань суспільствознавства, суспільної структури, етнічних та національних громад.

У своїх листах Т.В. Симиренко ділилась спогадами, матеріалами зі ЗМІ, фотографіями, раділа, що і в Херсоні цікавляться Симиренками (мій «симиренківський» матеріал був надрукований у газеті «Наддніпрянська правда»). Мріяла побувати у місцях, пов'язаних із її дитинством, зустрітись із дорогими серцю людьми (щоб освіжити її спогади, я надіслав їй дві карти Херсона – дореволюційну та сучасну). Чимало часу пішло на пошуки людей, які могли б пам'ятати її батька.

І такі люди знайшлися. Наприклад, херсонка Клавдія Григорівна Якубовська. За її спогадами, вона вчилася у В.Л. Симиренка в Уманському плодово-ягідному інституті. Професор Симиренко всі сили вкладав у те, щоб виховати зі своїх студентів кваліфікованих спеціалістів, був дуже доброю, чуйною людиною. Завершивши навчання, Клавдія Григорівна отримала направлення на роботу до одного із найкрупніших садівничих господарств Херсонщини – саду-комбінату імені Фрунзе Цюрупинського району (як згадувала Якубовська, у закладці цього саду брав участь також Володимир Левкович).

Згадував В.Л. Симиренка також херсонець Григорій Іванович Кравченко: у виправно-трудовій колонії виноградарем працював його батько, тож, навідуючись до нього, хлопчик мав нагоду спілкуватись з Володимиром Левковичем. Пам'ять ветерана зберегла рідкісні спогади, що стосувались діяльності колонії № 29 як великого утворення підневільної праці. Продукція колонії (томати, баклажани, перець тощо), як і двох її тваринницьких «філій» – радгоспів «Східний» та ім. Куйбишева, призначалась для двох великих консервних заводів – ім. 8 Березня та ім. Сталіна. У колонії запроваджувались у виробництво нові технічні культури (арахіс, чуфа, батат, кунжут тощо), на дослідній дільниці (за депо) випробовувались нові сорти динь, кавунів, виводились нові сорти томатів... За планами, розробками Симиренка, на сьомій дільниці колонії (територія колишнього аеродрому), було закладено сад. Зафіксував я і таку деталь зі спогадів ветерана: начебто ув'язнений вчений викликав із Млієва своїх садівників, двоюрідних братів Юриків (були вільнонайманими), і вони разом із Симиренком працювали над створенням саду...

Вдалося познайомитися мені також із другом дитинства Тетяни та Олеся Симиренків по «Воєнці» – Володимиром Леонідовичем Фоміним...
У пам'яті багатьох людей в Україні та за її межами Тетяна Володимирівна Симиренко назавжди залишилась як людина високої духовної сили, подвижниця, яка не шкодувала сил справі повернення наукової та культурної спадщини своїх предків до національної скарбниці. Вона пішла з життя 10 грудня 2001 року в Оттаві.

В одному зі своїх останніх листів Тетяна Володимирівна написала про те, що дуже тішиться піднесенням в Україні саме аматорського садівництва та землеробства. Пані Тетяна була глибоко переконана: українське садівництво ніколи не зникне, його обов'язково відродять люди. Звичайні садівники, які трудяться на наших неозорих землеробських просторах.
Віриться: колись таки вкриється садами увесь світ! Про це мріяв зовсім юний Володя Симиренко.

«Король садівництва» - Левко Платонович Симиренко


Володимир Левкович Симиренко у Млієві (початок 20-х років)


Володимир Левкович Симиренко (початок 30-х років)


Марія Демидівна Симиренко


Тетяна Володимирівна Симиренко (Київ, Національна бібліотека ім.Вернадського, 1995 р.)


Олекса Володимирович Симиренко


4-річний Олесь Симиренко (зліва), хворий на фурункульоз, та його товариш дитинства Володя Фомін (Херсон, середина 30-х років)


Остання праця В.Л.Симиренка, врятована дружиною та донькою (обкладинки книги)

 


Херсон, вул. М.Суботи. Тут жили Симиренки.


Квітує славнозвісний сорт яблуні Ренет Симиренка 

Олександр Голобородько, м. Херсон.
Фото з архіву автора.

А зачем в Херсоне убирать снег?
Этим вопросом, судя по ситуации на дорогах города, не очень озабочены в мэрии Херсона: придёт весна - снег и так растает, так зачем сейчас его убирать...
Шаг Херсон
© 2015 ИА «Херсонцы». Все права защищены.
Информационное агентство "Херсонцы". Свидетельство о государственной регистрации: КВ № 272-135Р от 15.12.2011
Редакция сайта может не разделять мнение автора и не несет ответственности за авторские материалы.
При копировании материалов со страниц ИА «Херсонцы», для интернет-изданий – обязательна прямая открытая для поисковых систем гиперссылка.
Ссылка должна быть размещена в независимости от полного либо частичного использования материалов.
Гиперссылка (для интернет- изданий) – должна быть размещена в подзаголовке или в первом абзаце материала.
Email: kherson.inform@ukr.net