Чорний пісок

Я не міг дочекатися кінця уроків. Тільки-но приходив додому – кидав портфелик, хапав шматок хліба і – летів на берег.

Мою увагу одразу приковувала вузенька, сантиметрів у 30-40, смужечка чорного, дрібнесенького піску на фоні піску звичайного, білого; вона пролягала під самісіньким земляним зрізом, що тягнувся уздовж піщаної смуги: тут обривалися городи мешканців нашої вулиці. У вітряну погоду берег, особливо Мілкий, як ми його називаємо, невтомно шматували хвилі. Та ось вітер поступово вщухав і хвилі відступали. І приходив час дитячої «археології»...

Нахиливши голову над чорною смужкою, ми, юні мешканці прилиманського села, повільно ходили уздовж берега, пильно вдивляючись у магічні «зрізи» давно збіглих епох. Було дивним і хвилюючим – на темній смужці піску помітити ледь уловимий контур старовинної монети... Вони могли колись належати і древнім грекам – мешканцям Ольвійської хори, і римським легіонерам, що бували у наших краях, і представникам Великого князівства литовського (хіба ж не з тієї епохи долинає назва нашого села – Станіслав?..), і Золотої орди, і Кримського ханства, і російським воїнам, що могли брати участь у штурмі Очакова...

Особливо магнетично діяли найдрібніші монетки – тонюсінькі, неправильної форми, потемнілі пластинки, вкриті «патиною» часу. Якщо монетка була вкрита шаром зеленого окислу, то її можна було потерти попелом і – раптом! – зринали то ледь помітний контур вершника з піднятим у руці списом, то загадкове обличчя, то малюнок, то незнайоме слово, то арабська в'язь, то орли різних мастей...

(Що ж це за загадковий екран часу – чорний пісок? Донині намагаюсь розгадати цю загадку. Чому саме чорний пісок вбирав у себе старовину, затримував її від змивання хвилями? Найбільше схиляюсь до думки, що це залишки культурного шару. Але ж чорний пісок пролягає й уздовж величних глиняних станіславських скель, що безупину підмиваться водою і падають у Дніпросько-Бузький лиман?..).

... Мої пошуки, до того ж, набагато щасливіші на «улов», постійно повторювались у снах. О, які ж це були прекрасні сни! То тут, то там я надибував цілі розсипи монет – великих та малих, масивних та «пушинок»... Поспіхом підіймав їх з піску і клав до кишень штанів, від чого кишені ставали приємно-важкими... Найсумнішим було те, що казка ця могла раптово припинитись: сон скінчався.

Коли вітрами виганяло воду із прибережної смуги, знаходили із ровесниками інші «артефакти» – гарматні ядра, зброю, патрони, кулі, уламки кераміки, козацькі люльки, хрестики, залишки якихось прикрас... Все це незабутньо.

Із Днем археолога, шановні друзі!

Із вдячністю згадаймо людей, які змінюють наші уявлення про час і про людину у часі. Мало кому вдається стати представником цієї рідкісної, тяжкої, але й захоплюючої професії, для цього потрібні особливі якості. Але, знайшовши у дитинстві хоча б одну «візитку» минувшини, це відчуття «аромату» збіглого часу, його загадковості і притягальності, багато хто із нас переносить у доросле життя. Благо, допомагають музеї, книги. А тепер – ще й «всезнаючий» Інтернет. Віриться: ще поїдуть на наші терени туристи із різних широт! Їх чекають тут ще багато див та відкриттів. Ще не раз згадаємо першопрохідців цих «маршрутів» – археологів, серед яких – дослідники нашого краю Веселовський, Уваров, Чирков, Скадовський, Ястребов, Яворницький, Гошкевич, Ратнер, Буйських, Оленковський, Билкова, Абікулова та багато інших...

Олександр Голобородько, м. Херсон
Фото автора.


Чорний пісок. «Візитки» збіглих епох.

Херсонцы в твиттере