Василевські

Василевські

Духовне відродження – це не тільки наполеглива праця у сьогоденні, це й якомога повне знання витоків, людей, які в різні часи творили цю духовність, запалювали досвітні вогні, боролись із темрявою, злом.

Дуже цікавим у цьому плані видається період формування в Україні так званих громад – організацій української демократичної інтелігенції, що діяли в другій половині XIX-го та на початку XX століть. Це були своєрідні духовні оази, що в умовах утисків царським урядом національної культури поширювали серед народу освіту і книги, збирали і видавали пам'ятки фольклору, укладали літературні альманахи, організовували наукові експедиції, проводили археологічні з'їзди тощо.

Ось хоча б херсонська громада. Які цікаві імена зустрічаємо тут! Це відомий етнограф і фольклорист, статистик, громадський діяч О.О. Русов, його дружина, діячка демократичного руху, педагог С.Ф. Русова, драматург, актор, режисер І. Карпенко-Карий (І.К. Тобілевич), відомий природознавець О.О. Браунер, публіцист, критик, фольклорист Є.І. Борисів, фольклорист-музикознавець А. Конощенко (А.М. Грабенко)...

Серед них і подружжя Василевських – Людмила Олексіївна (дівоче прізвище Березіна), знана в українській літературі як Дніпрова Чайка, та Феофан (Теофан) Олександрович, український громадський діяч, письменник, публіцист, відомий під псевдонімом Софрон Круть. Багато цікавого про них розповіла, свого часу, їх правнучка, киянка Ольга Григорівна Дроб'язко, з якою спілкувався під час науково-практичної конференції у Херсоні, приуроченій до 130-річчя від дня народження письменниці (результатом мого краєзнавчого пошуку став матеріал про Василевських, надрукований у газеті «Наддніпрянська правда» 12.12.1991 р.). Справжнім відкриттям для багатьох була виставка фотографій, книг, документів, підготовлена спільними зусиллями гостей і херсонців. Більшу частину фотоматеріалів – сімейні реліквії, що майже ніде не публікувались (два фото з них вміщуємо сьогодні) – привезла з собою О.Г. Дроб'язко, дбайливий ангел-хранитель пам'яті про рід Василевських.

– Мама та бабуся Оксана – старша донька Дніпрової Чайки, – розповідала Ольга Григорівна, – постійно говорили про неї («бабу Люсю»), і мені, малій, здавалося, що вона десь неподалік і скоро має прийти. «То де ж баба Люся?» – часто в сльозах запитувала я. А баба Люся не йшла. Лише лагідно дивилась на нас з портрета над столом – її давно вже не було в живих.

Спогади про Херсон дуже часто звучали в нашій київській квартирі. Десь на півдні, неподалік Лиману, про який не раз писала Дніпрова Чайка, було місто, в якому пройшло немало років подружнього життя – і щасливого, і гіркого. Особливо хвилювали спомини про Херсон дідуся Сергія (Сергій Тадейович Іванов – зять Дніпрової Чайки – О.Г.), адже він був його уродженцем. Ось прийшла і моя черга познайомитися з Херсоном, походити старими вулицями, що пам'ятають витоки нашого роду, постояти на місці, де колись була оселя Василевських (будинок № 12 по колишній Гімназичній вулиці).

Після одруження у 1885 році Василевські жили у Херсоні до 1887 року. Це був час плідної роботи. Людмила Олексіївна писала вірші і прозу, свої чудові римовані «Морські малюнки» й лібрето для дитячих опер. Як згадував А. Конощенко, «Козу-дерезу» Дніпрова Чайка написала буквально за два чи три дні, музику до неї (з народних пісень) дібрали О.О. Русов, О.О. Ліндфорс та сам Конощенко. Опера була вперше виконана в Херсоні, дитячими силами, 1886 року, а вже пізніше її було надруковано в Галичині, в обробці М.В. Лисенка. Не одне десятиліття тривала творча дружба Людмили Олексіївни зі славетним композитором, він створив кілька опер на її лібрето, романсів на вірші, записував з голосу Дніпрової Чайки народні пісні. У своїй «Пізній квітці на могилу незабутнього Миколи Віталійовича Лисенка» Людмила Олексіївна назвала композитора праведником, безсмертним творцем рідної музики, славним сином великої неньки України.

За активну участь у роботі херсонської громади Феофана Олександровича було звільнено з посади губернського статистика і піддано під гласний нагляд поліції. Василевським довелося переїхати на Київщину. Та 1895 року губернська земська управа знову забажала повернути Ф.О. Василевського до Херсона і запропонувала йому попередню посаду. Для Дніпрової Чайки цей новий, тривалий період херсонського життя стає часом зміцнення творчих зв'язків з М. Коцюбинським, М. Горьким, розширення демократичного світогляду, що позначилося на її творчості. У переддень першої російської революції письменниця співробітничає з організацією допомоги політичним в'язням, збирає для бранців Херсонської в'язниці літературу та одяг. Її квартира на Гімназичній вулиці стає місцем переховування переслідуваних царизмом, тут відбуваються зустрічі місцевих політичних діячів. Ця діяльність Дніпрової Чайки не залишилась непоміченою – вона потрапляє до списків неблагонадійних, за нею встановлюється гласний нагляд поліції.

– Талант Дніпрової Чайки був одразу помічений сучасниками, – розповідала О.Г. Дроб'язко. – Одним із перших, хто це відзначив, був Іван Франко, він стежив за її творчим розвитком, писав про це. Він, а також Коцюбинський, Панас Мирний просили її, щоб якомога більше друкувалась. Але Людмила Олексіївна була надзвичайно скромною, вимогливою до себе людиною, тому друкувалась мало. Навіть наприкінці свого життя від Дніпрової Чайки не могли добитися хоча б короткої автобіографії і лише літературознавцеві, громадсько-політичному діячеві Сергію Єфремову вдалося умовити її це зробити.

А ось свідчення А. Конощенка: і сама Дніпрова Чайка не дуже-то дбала про друкування своїх віршів, бо не надавала їм ніякого значення. «Нащо людям знати про те, – не раз казала вона, – що там десь над Дніпром скиглить «Чайка» й у нікчемних віршах виспівує свою тугу?». Коли читаєш трепетні поезії Дніпрової Чайки, здається, що це світ, куди немає доступу стороннім, бо йдеться в цих рядках про сокровенне.

Ти, зшиточку чорний, не зрадиш мені,
Із мене сміятись не станеш,
Сховаєш ти любо і тихі пісні,
І чисті надії, і думи ясні.
І муки пестливо сховаєш.
Ти, зшитку, чужому не станеш казать
Про те, що на душу спадає,
Лиш дружнії руки тебе можуть взять,
Лиш дружнії очі почнуть пильнувать,
Лиш дружня душа розгадає...

Пишучи про Дніпрову Чайку, її творчість, місцеві дослідники тривалий час обходили увагою діяльність чоловіка Людмили Олексіївни – Феофана Олександровича Василевського. Напевно, це пояснюється досить скупими свідченнями про нього, обмеженим доступом у минулому до біографічних та творчих джерел.

Родом Василевський з Київщини, де в селі Селезенівка народився 1855 року. По матері, як і його майбутня дружина, походив зі старовинного козацького роду. По батькові, знову ж таки, як і Дніпрова Чайка, походив з духовенства. По закінченні чотирьох класів Київської духовної семінарії Василевський вступає до Петербурзького практичного технологічного інституту, але курсу в ньому не закінчує. Вчиться в Одесі. Восени 1875 року, двадцятирічним добровольцем, їде на Балкани, де бере участь у національно-визвольній боротьбі населення Герцеговини і Боснії проти турецьких загарбників. Воював як герой. Про це можна було дізнатись із формулярного списку про службу Василевського, що О.Г. Дроб'язко привозила до Херсона: за участь у бойових діях Феофана Олександровича було нагороджено Чорногорським орденом «За віру, свободу та хоробрість».

Але не тільки на ратному полі проявив він себе. Вже через кілька місяців участі у бойових діях у львівських виданнях починають з'являтися кореспонденції Василевського, з яких українські читачі дізнаються про боротьбу південних слов'ян проти поневолювачів. Пробивався він і на сторінки російських видань.

Перебуваючи за кордоном, Василевський спілкувався з українським публіцистом, істориком, філософом М.П. Драгомановим, який у Швейцарії створив своєрідний осередок політичної еміграції. Він допомагає Драгоманову у виданні журналу «Громада». Цікава характеристика Василевського міститься у листі Драгоманова російському вченому, літературознавцеві О.М. Пипіну, який на той час співробітничав з прогресивним журналом «Вестник Европы»: «Вы спрашивали, что это за человек? – Отвечаю: молодой л[ет] д.б. около 22-3. Был студентом математиком в Питере и Одессе, – в 1875 г. отправился в Герцеговину, где дрался, фельдшерствовал... вообще, по всем русским и сербским сведениям оставил по себе прекрасную память в Черногории, Герцеговине и Сербии...».

Перебуваючи на Балканах, Василевський багато цікавився фольклором південних слов'ян, їх літературою, чимало сторінок у своїх творах він присвячує описам сербських та чорногорських обрядів і звичаїв. Деякий час жив у Загребі, Бєлграді, Празі. 1879 року повертається на батьківщину, продовжує знайомити читачів з життям і боротьбою південних слов'ян, їх культурою, літературою. Василевський підтримував творчі контакти з І. Франком, який діяльність «добровольця» вважав дуже корисною для розвитку українсько-південнослов'янських взаємин. Ще такий факт, що характеризує ставлення «Великого каменяра» до творчості Василевського: оскільки його твори були розпорошені по окремих виданнях, Франко вирішує видати «всі праці Софрона Крутя, як ті, що були друковані, так і ті, що досі лежать у рукописі». І ось, 1905 року, у Львові виходить книга, до якої входить частина творів Василевського, називається вона так: «Записки українця з побуту між полудневими слов'янами». Передмову до неї написав І. Франко. На виставці в херсонській обласній бібліотеці 1991 р. цю книжку представляла О.Г. Дроб'язко. Тоді ж вона повідомила і цікаву деталь: Василевський дуже цікавився творчістю польського письменника Генріка Сенкевича, робив переклади його творів, збирався видати їх у Львові. Яка їх доля? Та й чи тільки у Львові шукати слідів творчості такої цікавої постаті, як Василевський?..

Як справедливо зазначив у своїй ґрунтовній розвідці «Здобутки і втрати Теофана Василевського» херсонський науковець, дослідник життєпису Василевського Іван Немченко, краще зі спадщини цієї непересічної особистості заслуговує на увагу і нашого сучасника.

Феофан Олександрович Василевський



Днiпрова Чайка (Людмила Олексіївна Василевська-Березiна)

Олександр Голобородько, м. Херсон
Фото з архіву автора

Херсонцы в твиттере