Віктор Братан
Херсонець, який розмірковує над життям...

Про солдатську кашу в Херсоні

Нещодавно пройшло святкування 72-ої річниці Перемоги над нацизмом в Другій Світовій та у Великій Вітчизняній війнах (як це не тисне деяким неополітикам, але про це пізніше).

Так вже вийшло: техніка – союзників і радянська, а народ в основному наш – рідний. У ту пору радянський – нікуди від цього не подінешся.

Було багато квітів біля Вічного вогню, різна військова символіка, державна символіка України, але, найголовніше – була пам'ять про загиблих та тих, хто здобував Перемогу у війні.

І раптом – якісь спроби провокацій: то прапори не того кольору, то гасла не ті, то стрічки, то маки, то зірочки. Дивно. Звідки беруться ці моральні збоченці? Адже вони є і користуються підтримкою, намагаються завоювати популярність.

Є з давніх пір така традиція – поминати полеглих на війні біля солдатської кухні з кашею і «фронтовими сто грамами». Не знаю, чия це ініціатива, але що в цьому поганого?

Пригощання роздають людям літнього віку, Дітям Війни, ветеранам, яких стає все менше і менше, афганцям – тим, хто знає, що таке війна не з чуток. Навіть, якщо і за розповідями, то з перших вуст. (В принципі, і я міг би «причаститися», не дивлячись на «юних» 50 років, але є ще люди ближчі до тих подій, їм потрібніша і важливіша ця традиція.)

А чому я пишу саме про це? Мама моя 1937 року народження розповідала, що, коли звільнили їхнє село Шевченкове Скадовського району, то радянський офіцер, що квартирував в їхній хаті, просив у бабусі поїсти домашнього борщу, а діти бігали за його пайковою кашею на солдатську кухню. І не було для них нічого смачнішого у цілому світі. Та вже і не буде ніколи ні каші такої, ні вражень.

Пригощали з традиційних польових кухонь і цього разу. Я підійшов до тієї, яку організував колектив обслуговуючого кооперативу «Комунальний ринок» за свої кошти та за сприяння МНС (оренда кухні, досвідчений кухар). Для багатьох цей звичай – своєрідний аромат спогадів та унікальний колорит свята.

Але, ось з керівних вершин пролунало строге: «Не можна! Не треба! Прибрати. Заборонити! Недобре!» Люди, що служать у МНС – чоловіки серйозні, готові виконати вказівку органів правопорядку, але і поняття честі їм не байдуже – домовленість з людьми є, треба виконати.

Дізнавшись про те, що комусь народні традиції не дуже до вподоби, колектив обслуговуючого кооперативу зреагував просто: «Наші діди Батьківщину захистили, а кашу ми і поготів захистимо! У нас – традиція»!

Кухар побоявся кашу роздавати, хто знає, що з того вийде? Тоді відповідальність на себе узяв депутат Херсонської міської ради Дмитро Олександрович Больбот, що має до обслуговуючого кооперативу «Комунальний ринок» найпряміше відношення (голова правління, чи що), сам і роздавав, і наглядав за порядком.

Запрошували літніх військових пенсіонерів: «Підходьте до солдатської кухні, пригощайтеся кашею!» – «А сто грам буде?» – «Для вас – обов'язково!» Загалом – святкують люди, фотографуються з ветеранами.

І тут з гущавини людської з'являються не в міру активні молоді «гражданє города Херсона», які в усьому цьому бачать не більше, ніж «розпивання спиртного в громадських місцях». Активні такі, не відомо звідки взялися, як біс з табакерки.

І не зрозуміло, чи то мама їм говорила, що на фронті люди пили виключно кефір та томатний сік, а їли піцу і суші, чи то тато розповів, що воювали усі в драпових пальтах і білих суконних рукавичках, але думка цих «онучат Павлика Морозова» має бути головною (з їхньої точки зору).

Ні, я розумію, можна і по-іншому, тоді, будь ласка – є 8 травня і можна вшанувати пам'ять по-своєму, що і зробили усі нормальні прибічники інших поглядів.

А кому вигідні ці активні «громадяни Херсона імені Павлика Морозова» з їх провокаційними заявами? Може бути мерові або губернаторові? Чи поліції, яка так охоче відгукнулася на обурені заклики безалкогольних активістів? Не дуже ясно...

Може, не подобається їм конкретний організатор цієї імпровізованої фронтової кухні – колектив обслуговуючого кооперативу «Комунальний ринок», або депутат міської ради Дмитро Больбот, який усупереч вимогам «активістів» (які нічого ні для міста, ні для України не зробили, окрім проголошення закликів «Слава Україні»!) довів задумане до логічного завершення. Він пояснив, що нічого, окрім святкування колективом кооперативу Дня Перемоги і данини пам'яті не відбувається.

Що це свято тих, кому ця традиція до душі. Припинити «розпивання спиртного в громадських місцях» не вийде, тому що тут такого немає, тут люди відзначають День Перемоги, а не горілку п'ють.

Діти п'ють лимонад, хтось мінеральну воду, бажаючі – символічні 50 грам (підкреслюю, бажаючі, які знаходяться в нормальному фізичному стані, тому що жодного п'яного я не бачив). Тих, що лаються, теж не було. (За винятком «молодих громадян міста», які не п'ють, але посваритися люблять.)

Охоронці обслуговуючого кооперативу «Комунальний ринок» урівноважили та стабілізували ситуацію, дуже тактовно та лояльно поставилися до протестуючих і не в міру активних «громадян міста», що щиро випрошували хоч би запотиличників.

«Нові павлики морозови» не забули «наябедничати» в поліцію про таке» страшне та волаюче порушення. Поліція з дорогою душею і службовим завзяттям запротоколювала "теракт", що стався, а як же ще? Не можна не зважати на думку любителів кефіру і соку! Хтось пам'ятає переможців, хтось шанує Павлика Морозова – таке життя.

Ось тільки мені не зрозуміло: а що хорошого зробили ці «громадяни» для Херсона і України, чому почали вчити життю тих, на чиїх плечах і за чий рахунок відновлювалася країна, будувалися лікарні, школи і підприємства, і навіть Парк Слави, де все і сталося? Можливо, що я не в курсі їхніх подвигів в ім'я держави, коли вони надихали усіх особистим прикладом трудових звершень?

Як говорив один кіногерой: «Хто дав їм таких прав»? Хто організував, одягнув, взув, сплатив? Кому це вигідно? Де вони взялися? Їх матері народжували, чи в пробірках вивели? Чому вони не пам'ятають того, що, попри усі оповіді істориків, які вічно вертяться дзиґою («Історія набреше, як завжди»), війна ця все-таки була?

Була війна. І в 1939 році диктатор Сталін по змові з диктатором Гітлером, користуючись сучасним сленгом, «віджав» у декількох європейських держав споконвічно українські землі. Хоч щось корисне для українського народу зробив, інакше не було б у нас зараз ні Львова, ні Ужгороду, ні Мукачева, ні Чернівців.

А це українська земля. І за неї билися наші діди-прадіди – за свою рідну українську землю, тому що з 1941-го німецька влада на Україну прийшла зовсім не з букетами фіалок та свинячими окостами під пахвою для українського народу. (І не заради незалежності України німці Степана Бандеру до концтабору відправили, інші цілі у них були.)

І за свою рідну землю воювали до 1944 р., далі був похід на Європу. Україна в сучасних межах – це заслуга тих, хто бився за свою землю та народ. Ніхто нікому нічого дарма не дав – за все заплачено сповна. Кров'ю, потом, страхом, мужністю, стійкістю та обірваними у розквіті сил життями заплачено – смертями!

Нікуди ми від цієї війни не подінемося – як її не назви, мертві не встануть, біль в душах не вщухне і минуле іншим не стане. Минуле вже відбулося. Так було і ніхто не змусить нас забути героїзм та стійкість нашого народу.

Народ переміг, але біль втрат від цього меншим не стає. І був безприкладний героїзм Справжніх Героїв. Він був. Факти, на відміну від пропаганди – вельми уперта річ.

Не можна забувати про минуле, не зважаючи на популярність томатного соку та кефіру, що зростає у деяких молодих людей.

Віктор БРАТАН

P.S. Дмитро Больбот був старостою групи в інституті у мого однокласника Олександра Сухового, ось і спостерігаю за ним з простої цікавості. Вважаю, що правильний захід він організував. Хороша справа. Була б у мене така можливість – зробив би те саме. Ну, то таке – мрії.

Знімаю іноді на фотокамеру міські заходи, чисто для себе – захоплення таке маю. Помітив цього разу по обличчях чиновників, що благодійники наші помітно погладшали – порадів за них. Краса та й годі!!!