Олександр Голобородько
Майже три десятиліття працював в обласній газеті «Наддніпрянська правда». Тривалий час був редактором всеукраїнської газети «Дачник». Член НСЖУ. Інтереси: краєзнавство, екологія, фото. Народився 23 грудня 1948 року у с. Станіславі Білозерського району.

Дніпро-Бузька "Лиманіада" Володимира Дегтяра

Здійснюючи в останні роки з друзями мандрівки узбережжям Дніпровсько-Бузького лиману, ми вирішили побувати в урочищі Скелька (знаходиться за вісім кілометрів від села Олександрівка Білозерського району Херсонщини).

Ця місцина в античні часи була складовою Ольвійської хори – сільськогосподарської округи древнього міста-держави. Для мене ця мандрівка була ще й поверненням у минуле, адже чотири десятиліття тому довелося робити репортаж про розкопки археологів в районі Скельки.

Тоді, у складі експедиції Інституту археології Академії наук, тут працював зі своїми колегами та юними помічниками Сергій Буйських, який у подальшому став відомим фахівцем із античної археології.

У мандрівці нам допоміг краєзнавець, уродженець Олександрівки Володимир Дегтяр (на фото). Коли на маршруті ми дещо втратили орієнтири, то він дистанційно, у телефонному режимі, підказував правильний шлях.

Володимир Леонідович тривалий час працював в Олександрівській середній школі, викладав хімію. Визначальною рисою його, як педагога, було те, що не обмежувався лише предметом, що мав доносити учням: виявляється, хімія може бути дотичною і до геології, і географії, і краєзнавства, й екології...

Притягальність поліфонічного погляду вчителя на рідну природу приваблювала вихованців, шкільні уроки знаходили своє продовження на туристичних маршрутах – у Прилиманні, степах та заповідниках Херсонщини, Криму...

Разом із дружиною, істориком за фахом Галиною Володимирівною, пан Володимир багато сил доклав до формування експозиції історичного музею у рідній школі, подарувавши чимало віднайдених на берегах Лиману артефактів минувшини.

Плоди багаторічного заглиблення Володимира Дегтяра в сиву давнину, його спостереження, роздуми, аналітика вилилися в обширний краєзнавчо-екологічний нарис (автор називає його есеєм) під назвою «Там, де море воду п'є». Це хвилюючий поетично-публіцистичний, багатий пізнавальним матеріалом путівник маршрутами «Дніпро-Бузької Лиманіади».

Вільний, розкутий жанр нарису дозволяє авторові помандрувати часом, відчути себе, у певній мірі, його реконструктором, пофілософствувати, пофантазувати. Об'єднуючою тканиною цього твору є любов Володимира Дегтяра до простору, в якому народився і навчився дивуватися природними та історичними скарбами Прилимання, а також щире занепокоєння нинішнім станом та перспективами збереження цієї унікальної місцевості для нащадків.

Автор намагається подолати завісу часу через призму добутих наукою знань, зокрема, геологічної історії, уявити глобальні природні процеси, що формували навколишній простір – стрімчасті береги, глибокі яри, піщане обрамлення водних плес...

А ще – поміркувати над сутнісними історичними питаннями. Наприклад: хто ж були наші предки?; як з'явились скіфи, звідки прийшли, кого витіснили, а хто був ще раніше, а ще?...

«...Особливе, навіть безпорадно-моторошне відчуття охоплює, коли наближаєшся до усвідомлення неперервності плину часу. Безліч асоціацій вихором промчать у свідомості, коли торкаєшся артефактів – «очевидців» давно минулого буття...».

Як розвивались культурно-господарські стосунки народів сивої давнини, зокрема, в пониззі Дніпра та Бугу?

«Міфічні часи аргонавтів започаткували стрімкий прогресивний стрибок не тільки Афінської культури, а й гіпотетичних тамтешніх «варварів» Понту Евксінського. Якими вони були, не такі вже й далекі наші пращури? З легкої руки наших фахівців, звали їх галатами, скіфами, фісаматами, савроматами, саями, тірагетами, тавроскіфами, а пізніше–каліпідами, нащадками скіфів з еллінами...».

Пропонуючи уявному супутникові мовби окреслити прилиманською мандрівкою контур Гіполаєвого мису (Софіївка, Широка Балка, Станіслав, Олександрівка...), автор розмірковує, подає наукову інформацію та висловлює гіпотези: про історію заселення краю, виникнення сіл, спорудження жител, в яких долали природні незгоди корінні мешканці, древнє русло Дніпра, його рукави, дніпровські плавні, особливості місцевих промислів, скарби прилиманського рослинного світу...

Якими були оселі пращурів? Володимир Дегтяр: «Місцеві хати «землянки» пережили віки та тисячоліття і майже зникли в середині XX століття. Споруджували їх колективно – замішували глину з соломою чи осокою та ліпили «вальки», складали ними невисокі, до 2-х метрів, стіни товщиною 0,5-0,8 метра. Собівартість незначна. Після висихання така стіна стає дуже міцною, має низьку теплопровідність, а після захищення від дощу – високу довговічність...».

Як формувався знаменитий Гіполаїв мис? «З усіх міркувань, для утворення подібного берегового материкового клину необхідні дві підмиваючи течії у напрямі вершини: східна та північно-західна...».

Цікава думка щодо «функціональності» прилиманських населених пунктів у різні часи. Автор висловлює припущення, що всі верхні мисові поселення (Кізий Мис, Золотий Мис, Станіславський, Бубликова, Аджигол) були не лише сільськогосподарськими, а й стратегічними сигнально - оповіщувальними населеними об'єктами з центром у полісі – місті-державі Ольвії. За їх зразком, в Україні козацької доби, існуватимуть славнозвісні паланки...

Яким був давній пейзаж? «Мілини сучасних берегів, як відомо з досліджень, на сотні метрів від круч були зеленими лугами, а ще далі – панувало царство очерету, через нього й протікав, власне, сам Дніпро-Бузький лиман, на зразок сучасних дніпровських чи дунайських гирлових рукавів».

Наприклад, про сліди середньовічної діяльності людини «свідчать господарчі ями, обкладені необтесаним вапняком..., величезна кількість золи, різноманітні цегляні залишки, звичайно ж, битий посуд, кістки тварин та риби. Викликає здивування горизонтальний шар добре обкатаної гальки немісцевого походження завтовшки п'ятнадцять-двадцять сантиметрів під товстим шаром ґрунту».

«Тривалий час мешканці натрапляли тут на залізні заржавілі та бронзові фрагменти корабельного кріплення минулих віків та гарматні чавунні ядра різноманітного калібру від шрапнелі до величезних (шістнадцятидюймових) в діаметрі, як в цілому, так і у фрагментарному вигляді.

На жаль, після відомого «клондайкського» періоду збирачів металу в Україні, все, що могло бути металевим, назавжди зникло десь в мартенівських печах країн Європи, в тому числі і безцінні артефакти нашого історичного минулого, замість того аби зайняти гідне місце в музеях для майбутніх нащадків...».

«Давно затоплені і розмиті стародавні шляхи, замулені мости і стародавні пристані; невідомо коли побачать денне світло скарби із трюмів грецьких, римських, варязьких, слов'янських, візантійських, турецьких, запорізьких та із багатьох інших торгових та військових кораблів, які знайшли собі схованку в замулених глибинах лиману...».

Автор наводить цікаві дані про яскраве рибальське минуле нашого краю, «колосальні запаси та розмаїття цінної промислової риби, що, мабуть, було не останньою причиною територіальних посягань різного роду завойовників» у різні часи. Навіть риба найменшого калібру мала потужну споживчу нішу.

«Сила-силенна високоякісних бичків йшла на переробку методом сушіння у спеціально збудованих берегових сушильних печах. Ця екзотична для наших часів продукція не потребувала більше ніякої обробки, добре зберігалась у сухому місці, а у подальшому йшла на приготування «фірмових» дуже смачних супів, борщів, уявлення про смак яких уже втратили навіть більшість місцевих жителів».

А звичайна тюлька? У промислових обсягах вона споконвіку ловилася у лиманських водах, діапазон її застосування вражає: «Це і солона, і копчена, і маринована, і консервована, і котлети, і жирна юшка, і корм для худоби та свиней...».

Як палкий шанувальник рослинного світу, пан Володимир захоплюється його прилиманським розмаїттям, адаптивними якостями рослин, розмірковує над деякими аспектами місцевої практичної флористики.

Ось, наприклад, звичайна дереза. «Цей скромний чагарник ідеально пристосований до своєрідних умов різкої зміни температур, засухи, сильних вітрів і, з давніх часів, насаджувався місцевим населенням у вигляді вітрозахисних смуг, особливо в прибережній зоні, де весняні холодні морські вітри на декілька тижнів затримують розвиток рослинного світу...

Це ще й квітуча (два рази за сезон) рослина, добрий медонос, а ламкі тоненькі гілочки дуже полюбляє худоба, особливо кози, а ще це ідеальний притулок для різноманітного птаства на весь рік, а ще – лікарська рослина і, звичайно ж, особливий колорит місцевості, який, на жаль, зникає, все більше неухильно поступаючись проявам урбанізації...».

Автор зазначає: до числа зникаючих порід можна віднести й інших ендемічних «аборигенів» тутешньої флори, таких як бузок, шипшина, терен...; важливо захистити реліктовий рослинний світхоча б у крутих балках, ярах та у прибережній степовій смузі Лиману. Дослідник наголошує на актуальності захисту та поширення одного з головних рослинних символів краю – білої акації, якій не страшні ніякі, окрім сокири, несприятливі умови місцевої природи, вона відновлюється навіть після пожеж.

«Добре розповсюджується насінням, поросллю та людиною, існує у вигляді цілих гаїв та лісосмуг, створюючи неповторний місцевий колорит. А знаменитий акаційовий мед занесений до всіх відомих довідників з фітотерапії і приносить людям неоціненну користь з давніх-давен.

Слід відзначити, що дерево... абсолютно не уражається ніякими місцевими комахами та хворобами, але залюбки поїдається травоїдними тваринами.

Очевидно, отруйні для мікробіологічних та ентомологічних об'єктів речовини і зумовлюють незвичайну стійкість досить декоративної деревини зелених відтінків, що широко застосовувалась для виготовлення різноманітних меблів, місцевих возів різного призначення, а до них особливо міцних коліс, деталей, механізмів, млинів та ткацьких верстатів, у бондарстві. Акаційові шпангоути та стрингери несли на собі обшивку ще запорізьких «чайок» та місцевих рибальських «дубів»...».

Знаходимо у творі також вдячні слова очеретові, одній із найбільш живучих реліктових рослин, що й нині, у час інтенсивного забруднення водного середовища незнаними геологічною історією речовинами, успішно справляється з їх нейтралізацією в різноманітних умовах зростання, місцями навіть критичних.

Особливо важливими, проникливими у творі Володимира Дегтяра мені видаються частини, що стосуються улюблених, мабуть, найбільш вивчених ним куточків Прилимання: рідного села (автор вважає Олександрівку одним із найзагадковіших місцевих поселень), а також урочища Скелька (це, очевидно, найбільш значне поселення «античного» правобережжя Дніпровсько-Бузького лиману»; за даними С. Буйських, городище входило до оборонної системи Ольвійської держави).

Дуже цікаво: автор проводить власні дослідження і розвідки Скельки, ділиться у нарисі своїми спостереженнями та висновками, а це заслуговує на окреме висвітлення. Доводиться лише констатувати, що ця місцевість із надзвичайно цікавою історією,манлива своїми загадками, багатствами віднайдених артефактів, притягальна для археологів у різні часи, лишається, фактично, беззахисною.

Своїм нарисом Володимир Дегтяр ще і ще раз наголошує: древнє Прилимання таїть у собі безліч інтригуючих загадок, цей простір має постійно притягувати цивілізованих допитливців та науковців, ретельно захищатися державними та громадськими силами.

Автор ілюстрував свій твір фотографіями та малюнками, що посилює пізнавальність дослідження. На мою думку, якби віднайшовся видавець, який цікавиться минувшиною та сьогоденням Півдня України, Дніпровсько-Бузького лиману, переймається туристичними перспективами наших широт, то світ могло б побачити цікаве видання, що посилило б інтерес до природних та історичних скарбів Херсонщини, було б повчальним і для дорослих, і для юні!

Саме такі дослідження – оригінальні, ґрунтовані на досвіді місцевих краєзнавців, здатні зацікавити, захопити широкий читацький загал!

Працював із текстом
Олександр ГОЛОБОРОДЬКО

На світлинах – Володимир Дегтяр.