Олександр Голобородько
Майже три десятиліття працював в обласній газеті «Наддніпрянська правда». Тривалий час був редактором всеукраїнської газети «Дачник». Член НСЖУ. Інтереси: краєзнавство, екологія, фото. Народився 23 грудня 1948 року у с. Станіславі Білозерського району.

«Любий Ігнаціус» родом з Херсонщини

Сьогодні, 30 грудня виповнюється 160 років від дня народження нашого земляка, письменника, автора численних оповідань, п'єс, повістей, роману, друга Антона Павловича Чехова – Ігнатія Миколайовича Потапенка.

Порадила дослідити життєвий шлях Потапенка наприкінці 1980-х років херсонський архівіст З. С. Орлова (мій тодішній матеріал надрукувала 15.12.1989 р. обласна газета «Наддніпрянська правда»).

Є дві версії місць народження письменника: смт Білозерка та с. Федорівка, того ж району, на Херсонщині. Зоря Соломонівна зустрічала в документах архіву свідчення про діяльність батька Потапенка, людини незвичайної біографії: ще дитиною із єврейської родини він був силоміць відправлений у кантоністи (для підготовки до військової служби); зростав у військовій кар'єрі, але залишає службу і вступає у ряди сільського духовенства; мати – українська селянка.

Ігнатія батько віддає до Херсонського духовного училища, а потім переводить до Одеської семінарії. Та юному бурсакові не до вподоби теологія, його тягне до літератури, музики. Слухає лекції у Новоросійському (Одеса) та Санкт-Петербурзькому університетах, але навчання не завершує і вступає до Санкт-Петербурзької консерваторії, в якій опановує курс по класу співу.

Минає час, і Потапенко повертається до Одеси, де співробітничає у місцевих газетах, пише оповідання, нариси з побуту міст і містечок південних губерній Росії. У 1880-х роках його ім'я все частіше з'являється на сторінках демократичних журналів.

У липні 1889 року, в Одесі, Ігнатій Миколайович знайомиться з А. П. Чеховим, котрий приїжджає сюди на гастролі Малого театру. Ця перша зустріч Антона Павловича з Потапенком не залишає в ньому глибокого сліду – провінційний журналіст здається йому досить нудною людиною.

Між тим, на початку 1890-х років популярність І. М. Потапенка в Росії починає стрімко зростати. Широкого визнання читаючої публіки, особливо з середовища інтелігенції, набувають його повість «На дійсній службі» (1890), роман «Не герой» (1891), в яких автор утверджує ідеали поширеної на той час ліберально-народницької теорії «малих справ», малює широку картину суспільних устоїв 1880-90 років.

Потапенка знають також як драматурга, фейлетоніста, театрального і літературного рецензента. Академія наук удостоює його половинної Пушкінської премії, найвищої на той час літературної відзнаки, критика величає «бадьорим талантом», «кумиром дев'яностих років». Популярний книговидавець та просвітник Ф. Ф. Павленков починає випускати 11-томне (!) зібрання творів Потапенка.

Він писав про те, що добре знав: про життя українського села, сільського духовенства, герої його творів пов'язані з бурсою, юридичним факультетом, консерваторією, життям інтелігенції. Наприклад, спогади про навчання у консерваторії дали йому матеріал для чудового оповідання «Проклята слава». Критики-сучасники відзначали, що багато із творів Потапенка проникнуті гумором і це є дуже помітною рисою його творчості («Секретар його превосходительства», «Святе мистецтво» тощо).

Для нас, земляків цього відомого літератора, можуть бути цікавими картинки «з натури», що дозволяють зазирнути в історію Херсонщини. Ось як Потапенко описує, наприклад, одне з наших сіл, що дуже нагадує мені рідне Прилимання: «Дніпро видно неподалік. Плоский... берег його заставлений дубками, каюками і душогубками.

На підтичах розвішано кілька рядів сіток, просочених смолою; неподалік берега, в досить глибокій воді, плавають на якорях наглухо закриті корзини («сапети»), що зберігають живу рибу, – словом, всі ознаки того, що це село рибальське, що Дніпро з його доповненнями заміняє сільчанам землю, дубки і каюки – волів з возами, а сіті – соху.

Та й саме повітря тут наскрізь просочене запахом риби, тут її ловлять, солять, в'ялять на сонці, хоча роблять це дуже погано. Рано вранці споряджають кутасті дубки, навантажені рибою, і пливуть по Дніпру проти течії в місто, а, продавши рибу, привозять назад хліб і ситець, і все, що треба для життя рибальського села».

Далеко не все в творчості І. М. Потапенка витримало перевірку часом, дехто з критиків схильний бачити в ньому типового представника «міщанської белетристики». Але ж в літературі маленькі чини потрібні, як і в армії, – писав Чехов. Дійсно, не було б малого таланту, не було б «фону» для генія, не було б, напевно, і самого генія. Не все втрачено у творчості Потапенка і для сучасного читача.

Так, укладачі збірника «Супутники Чехова», що вийшов друком 1982 року, вмістили й роман Потапенка «Не герой», що набув свого часу широкого розголосу. А в збірнику «Письменники чеховської пори» (1982) було опубліковано нарис Ігнатія Миколайовича «Секретар його превосходительства». Йдеться про вельми живучий типаж – бюрократа, «генія пристосовництва», що кочує з епохи до епохи.

Та вийдемо на «чеховську» тему в біографії Потапенка. Після переїзду його 1893 року з Одеси до Москви, починається серйозне зближення Ігнатія Миколайовича з Чеховим. На той час Потапенко був у зеніті своєї слави. Часто буває в Меліхово – підмосковній садибі Антона Павловича, де любили бувати його друзі – артисти, письменники. В. І. Немирович-Данченко згадував, що Потапенко захоплював товариство живістю своєї пристрасної натури.

Він стає справжньою душею чеховського оточення: співає, грає на скрипці, всі визнають його дотепність, щирість. Михайло Павлович Чехов свідчить, що з Потапенком у брата було дуже багато спільних літературних інтересів.

Окремого слова заслуговує історія появи чеховської п'єси «Чайка» – «найбільш дивної, несподіваної, найбільш особистої, тісно пов'язаної з його життям, біографією» (З. Паперний). Коли у дослідників творчості Чехова заходить мова про п'єсу, обов'язково постає питання про прототипи твору. Звичайно ж, марно ототожнювати оточення Чехова з його героями, адже Антон Павлович не раз писав: «Я вмію писати тільки за спогадами і ніколи не писав безпосередньо з натури».

І все ж у «Чайці» чітко окреслене коло осіб, що стали поштовхами для змалювання образів п'єси. І близькі Чехову люди, і його сучасники, і нинішні дослідники творчості письменника схиляються до думки, що в Ніні Зарєчній він зобразив Лідію Стахіївну Мізінову (Ліку), дівчину, яка болісно, без взаємності кохала Чехова, у Тригоріні – процвітаючому літераторі, не обділеному талантами, але який крокує протоптаними творчими стежками, – Ігнатія Миколайовича Потапенка, а в Костянтині Трепльові – самого себе.

«Чайка» частково відбиває й любовну колізію, що склалась між Чеховим, Потапенком і Мізіновою. Ліка, втративши надію на почуття-відповідь до неї Антона Павловича, можливо, прагнучи забутись і звільнитись від цього тягаря, захоплюється Потапенком.

Але в того була сім'я: дружина і дві дочки. Все це віщувало драму, – так трактує ситуацію письменник Л. Гроссман у своєму дослідженні «Роман Ніни Зарєчної». Але п'єса Чехова насамперед має інший, творчо-естетичний вимір...

«Зображене в ній зіткнення двох письменників різних напрямків в їх боротьбі за новий стиль, романтичний конфлікт між ними через кохану дівчину відбивають частково психологічну ситуацію, що склалася в особистій і творчій біографії Чехова незадовго до створення цих образів.

Але драма кохання, що протікала в строкатому середовищі літераторів та артисток, перетворювалась під його пером в боротьбу найновіших естетичних ідей і виростала в сутичку художніх течій в Росії кінця ХІХ століття», – пише Л. Гроссман.

Навряд чи можна погодитись з ним в одному. Л. Гроссман вважав, що Потапенко був одним із тих невірних друзів Чехова, які навіть перед його труною не могли простити Чехову невмолимої правди його роздумів і висновків, що, мовляв, Потапенко глибоко затаїв образу на Чехова за Тригоріна...

А як же бути з такими словами? «Писав багато, швидко; оцінював те, що писав, невисоко, сам глузував над своїми творами..., – писав про Потапенка В. І. Немирович-Данченко. – До Чехова ставився любовно і з повним визнанням його переваги». Або такий факт.

Провал «Чайки» в Александринському театрі. Саме Потапенко, єдиний з друзів і знайомих, проводжав Чехова в Меліхово. Саме Потапенку довірив Чехов складну процедуру погодження тексту «Чайки» з цензурою.

Саме Ігнатій Миколайович влаштовував справи Чехова з видавцями. Йому ж належить чимало теплих рядків про Антона Павловича, талант якого глибоко шанував. Хіба ж міг так писати недруг: «Ну, будь здоровий, щасливий одинак, предмет моєї невичерпної заздрості!»?..

До 10-ліття з дня кончини А. П. Чехова Ігнатій Миколайович написав тонкі, щирі спогади про свого друга. Є в них і такі рядки: «Бувають щасливці з вдивовижу симетричною будовою тіла. Все в них в ідеальній пропорції. Таке тіло створює враження чарівливої краси.

У Чехова ж була така душа. Все було в ній – і достоїнства, і слабкості... Але він умів, мов істинний мудрець, керувати своїми слабкостями, і через те вони у нього набували характеру достоїнств».

Антон Павлович цінував «любого Ігнаціуса», як нерідко називав Ігнатія Миколайовича у листуванні (у свою чергу Потапенко звертався до Чехова як до «любого Антоніо»), за безперечне знання життя, талант, дотепність, енергійність, життєлюбство (як же все це не співпадало з його першими враженнями про Потапенка!).

Ось рядки його листів до видавця О. С. Суворіна: «Він подобається мені все більше і більше...»; «Я казав Вам, що Потапенко дуже жива людина, але Ви не вірили. В надрах кожного хохла ховається багато скарбів. Мені здається, що коли наше покоління зістариться, то з усіх нас Потапенко буде найбільш веселим і найбільш життєрадісним стариком...».

На чверть століття пережив І. М. Потапенко А. П. Чехова (помер 17 травня 1929 року в Ленінграді). У пожовтневий час опублікував п'єсу «Ряса» (Вологда, 1922). Побачили світ також його книги «Чесна компанія» (М.-Л., 1926), «Історія однієї комуни» (Л., 1928), «Мертве море» (Л., 1929).

У 2011 році видавництво «Лепта Книга» випустило книгу оповідань та повістей цього незаслужено забутого письменника-белетриста. До збірника увійшли кращі зразки творчості Потапенка з його шеститомника вибраного, що побачило світ у 1890-х роках.

Олександр ГОЛОБОРОДЬКО

P.S. Завдячуючи Зорі Соломонівні Орловій та головному бібліографові краєзнавчого відділу обласної бібліотеки ім. О. Гончара Ганні Павлівні Мокрицькій в останній час вдалося виявити ще кілька джерел для поглиблення інформації про «південний» період життя та творчості І. М. Потапенка.

На фото (з мережі Інтернет): І. М. Потапенко, (зліва направо), А. П. Чехов, Д. Н. Мамін -Сибіряк, І. М. Потапенко, Л. С. Мізінова та І. М. Потапенко,

ВІД АВТОРА

ТОП БЛОГИ

ЖИТТЯ