Дефіцит української та його наслідки

Хто жив у часи СРСР, той уявляє, як штучно створювався дефіцит. У країні, де надприбутки були не передбачені, і де витратити величезні гроші було дуже важко, не привертаючи уваги «органів», на дефіциті заробляли всі охочі.

Проілюструємо це примітивним прикладом на найнижчому рівні. Заховавши під прилавок щойно отриману партію сиров'яленої ковбаси і почекавши день-два, не викладаючи її на вітрину, аж до відчутного невдоволення споживача – мені на день народження, мені у відрядження, де, чому нема – ти створюєш високий попит. І тоді пошепки найбільш сумному і стурбованому треба натякнути: для директора магазина кілька паличок тримаю, але одну й тільки вам - віддам, більше не можу, але ж і ви в моє «положеніє» увійдіть...

І цих «останніх паличок» з націнкою можна було продати огого-скільки.

Ще одна сторона дефіциту: за відсутності дорогого товару стають популярними менш «круті» : нема севрюги – добра й скумбрія, нема язику – їси русанівську. Хороша річ дефіцит – всі переплатили, але всі задоволені, бо вони – ОБРАНІ, вони мають те, чого в інших нема...

А інші, необрані, лузери, що не змогли домовитися, їли цілком пристойні сосиски, ліверку чи конську. Непрестижно, але смачно і ситно.

А тепер поглянемо на нашу незагойну мовну кризу. В її основі теж, як не дивно, лежить штучно створений дефіцит.

Українська в УРСР. Мовна політика

Прямих заборон на українську за СРСР ніколи не було. На старих фото вам впадатимуть в очі україномовні вивіски, по кілька було навіть в умовно російськомовних містах України. Ви можете в бібліотеках і зараз побачити стотисячні тиражі виданих тоді україномовних книг – дитячих, сучасних тодішніх авторів, закордонної класики, перекладених з російської тощо.

Хроніки зберегли і фольклорні свята, і етнічні культурні заходи. Кожен новорічний вогник чи Пісня року обов'язково включали в себе декілька пісень «мовою народів республік». В багатьох фільмах був україномовний герой – комічний чи сумно-мудрий. То заборона всього українського - перебільшення. Інша річ - обмеження.

Обмежувалося те, що не проходило цензури – політичної, сексуальної, релігійної, партійно-моральної. І тут підходимо до важливого, що теж заборонялося: БУТИ АЖ НАДТО УКРАЇНЦЕМ, не ужитковим (побалакать-поспівать), а вдумливим, який знає версії історичних подій та біографій, який говорить не спрощеною, а багатою мовою – оце було некомільфо.

Так само насторожено сприймалися аж надто вдумливі узбеки чи росіяни, білоруси чи євреї, литовці чи молдовани. Трошки зайди за межу – і ти вже буржуазний шовініст.

Отже, національні відмінності кожного народу з одного боку плекалися, щоб 15-республік-сестер створювали картинку моделі міжнародного єднання і мали очевидний і відчутний власний колорит. З іншого ж, відмінності ретельно підстригалися та підганялися під стандарт спрощення.

Ненормально? Ще й навіть неприпустимо, але - для розвитку національної держави. А для поліетнічної та багатонаціональної? Вибачте, але утримати рівновагу й вижити у такому штучному утворенні можна, тільки однаково "обкарнавши" усіх.

Черговий примітивний приклад. Не ночували у великому наметі, де покотом спить 10 людей? Там ніхто не може лягти ідеально зручно, а всі змушені якось прилаштуватися. І якщо хтось схоче повернутися на інший бік, то по команді раз-два-три мусять розвернутися всі. Пригнічення свободи волі? Так. Але інакше ніхто не виспиться.

Ось тут і коріниться різниця оцінок радянського минулого України – українцями ж.

Ті, кого життя у «хрущовці», де нема таємниць ні в кого, чи у вічному таборі (піонерському чи концентраційному) задовольняло, кому цінний був зручний мінімум, і кому ніколи не хотілося бути більше українцем, ніж то дозволено, щиро не розуміють, на що нарікають земляки. І правдиво кажуть: зараз для мови і культури робиться набагато менше.

Ті ж, хто хотів хай і шалаша, але окремого, хто готовий жити в ритмі «або пан, або пропав», хто хотів знати більше і бути собою-українцем на 100%, а не на 60, для загальної зручності, відсотків, ті й кажуть: ми відчували гноблення.

Бо таки відчували. І я в певні моменти відчувала. Але...

Просто знову наведу приклад: чи не те саме гноблення стає відчутне, якщо в секторі «Динамо» Київ почати вболівати за «Металурга», «Ворсклу» чи «Шахтаря»? Не те саме гноблення ти відчуваєш, якщо єдиний знаєш, як пишеться слово «екзистенційний»? Чи на слух відрізняєш Шопена від Дворжака?

Таке «гноблення» відбувається не тому, що так когось зазомбували «бандерівці», «москалі» чи «америкоси». А тому що людські спільноти в принципі нетолерантні до тих індивідуумів, чиї цінності їм незрозумілі чи невідомі. І чим більш нерозвинені, тим менш толерантні. То знати більше за інших і лишатися зрозумілим – украй важко. Не легше, чим бути національно свідомим.

Екзотизація і дискредитація мови - "глибоко копати заборонено"

Інше питання в тому, що лад, уряд та державна машина скористалися з цих загальнолюдських особливостей. І розділили, щоб владарювати, але розділили там, де ми їм дозволили.

В українській мові паралельно йшли два процеси (ними, до речі, успішно користуються і зараз). Її одночасно і нав'язливо популяризували, і дискредитували.

З одного боку, українську робили непрестижною – ну чи зможеш ти будувати кар'єру республіканського чи державного рівня, якщо не заговориш грамотно російською? «Це ж тобі самому в першу чергу треба! Вчи мову міжнародного спілкування – російську (прим. - зараз англійську), виходь в люди!»

З іншого – робили екзотичною: найменш зрозумілі широкому загалу «зразки українськості» нав'язували, викликаючи й прищеплюючи агресію.

Приклад: колись у 80-ті сама бачила, як збірочку поезій Голобородька, здається, намагалися «внагрузку» нав'язати чоловікові, який купив собі Дюма українською, до речі. Мужик явно робітничої спеціальності розпсихувався, він не хотів доплатити якісь копійки й нести додому геніального і складного лірика-верлібриста. Він почав читати просто у крамниці уривки вголос і кричати суржиком – «Оцю хєрню я должен купіть?! На це йдуть гасударствєнні гроші?!»

Йому замінили на когось зрозумілішого і партійно приторного, дали якийсь «Лихобор» Собка, здається, і він пішов, але обурений і впевнений, що нормально після Шевченка ніхто українською не пише – «одні ідіоти».

Непрестижна, подражлива, застаріла – саме такою стала українська, якою переставали спілкуватися, від вивчення якої звільняли дітей, яку не вводили в фаховий обіг. Яка жила тільки в літературі та на селі, і на показових заходах для ілюстрації поваги до всіх народів і національностей. Вона зависла між лубком і нічим. А у тіні ВЕЛИКОГО НІЩО заховалася зникома, мов динозаври, забита інтелігенція.

Так виникло явище дефіциту ЯКІСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ. А дефіцит – це те, що легко монетизувати. І те, чому можна запропонувати сурогатний замінник - псевдофахівців псевдомови.

Хто і як наживався на дефіциті, створеному державою. Диктат нездар

Погляньмо на УРСР 80-х років. У площині нашої мови ми бачимо дві паралельні реальності, породжені дефіцитом:

1. Світ наукового міщанства – лубок, сурогат і ширпотреб, який сяк-так імітував пропозицію для задоволення кволого попиту.

Цей світ склали ті, хто не вступив на російський філфак чи істфак, хто завалив іспити на вчителя початкових класів, але говорив українською. Вони практично без конкурсів ішли на українську філологію, де панував недобір. Частина з них ішла за 4 роки такими само бовдурами, якими й приходили. Відучившись від сесії до сесії «за курку чи кабанчика», вони поверталися в рідні школи. Тепер зрозуміло, звідки стільки легенд про тупу, позбавлену культури і смаку вчительку української? Її вигадали не москалі. Її породив дефіцит.

Те саме, за умов більшої спроможності влаштувати дитятко, відбувалося і на ТВ, і на радіо, і в газетах, і у видавництвах, і в літературі. Хваткі, кон'юнктурні, недалекі, за відсутності майстрів – набігли отари т.в.о. Не сильно пірнаючи в тонкощі мови й тим більше у наукові глибини, вони з учителів та рядових працівників культури швидко ставали завучами, методистами райвідділів освіти, керівниками, пролазили до міністерств.

Не москалі – вони пропонували компроміси і влаштовували інквізиції «сильно вумним» і грамотним спеціалістам, винищували наклепами україномовних конкурентів, вичищаючи простір для себе, своїх діточок і родичів там, де можна було заробити на дефіциті української.

Коли прийшла непотрібна їм по суті, але перспективна в плані безконтрольного заробітку Незалежність і стався БУМ україністики в 90-х – вони швидко пристосувалися й тут: монетизували зв'язки та відсутність конкуренції. Горе-специ переїздили на схід України, де виникла потреба фахівця-філолога, і ставали там чи не єдиними зірками кафедр і коледжів, видавництв тощо – не маючи нічого, окрім розкішної вимови, нездатні провідмінювати правильно навіть власне прізвище, вони ліквідовували дефіцит. Збивали капітали і лізли в столицю.

Вони і досі там, нагорі, порядкують словники, пишуть підручники, перекладають, «реформують мову», заробляючи на дефіциті, який утворили самі. Де б була їхня кар'єра, аби не радянська влада і не екзотихзація української?

2. Світ екзотизованої реальної україністики.

Тут оселилися нечисленні справжні фахівці та майстри, які були завжди і їм завжди було затісно. Вони з дитинства писали нелубочні твори про Шевченка і тому не ставали відмінниками в школах. Вони не возили на вступні комісії курей та свиней – не завжди тому, що не було, а з порядності та поваги до науки, і вступали з другого чи третього разу. Часто, уже знаючи мову, вони хотіли бути україномовними фізиками чи хіміками, але – зась без переходу на російську. Для тих же, хто йшов на філологію, український філфак був не запасним варіантом, а мрією.

Вони надто глибоко копали і бачили нюанси відтінків слова, сперечалися з викладачами і ставили непрості питання, тому захисти їхніх курсових, дипломних і, вкрай рідко, дисертацій - перетворювалися на полеміку з баталіями. Вони погано монетизувалися й отримували відмову за відмовою від видавців та наукових керівників. Вони писали, до речі, в Москву, про порушення на місцях, в Україні, прав і свобод, а Москва спускала папери на місцевий рівень – щоб розібралися, і свої їх їли поїдом і з'їдали.

Надто не такі як у всі, вони усе ж проривалися. З мало кому потрібною Україною-мрією. Численні рухи та РУХ були їм віддушиною і роботою, та чимало просто усамітнювалися: дім-робота-улюблені книги.

Їх і нині обмаль – в комісіях та міністерствах. Найчастіше, це викладачі в маленьких містах, яких згадують уклінно та з повагою. Ще менше їх серед метрів спілки письменників чи журналістів – ніколи не вміли бути актуальними, хоча вміли мислити і запалювати.

Оце їм би й ліквідовувати дефіцит української мови, вгамовувати нашу спрагу самототожності, писати підручники, словники, методички, перекладати книги... Але після тривалого затінку вони стали ще більш екзотичні для загалу. Натомість світ міщанства не спав - не встиг мовленнєвий ринок виникнути, як він уже перенасичений мовним сурогатом, а культура – вінками та шароварами.

Є модні теми, модні тренди, актуальні трактовки, - і тільки глибина знову не в моді. Не до справжності.

Не дивно, що любителі думати самостійно й копати глибоко, які пережили-перебороли тенденційність СРСР, зараз, щойно спробували вийти на світло й дати якісь критичні судження, раптом, як плювок в обличчя, як ляпас, отримали до слова «невдаха» ще й звинувачення «зрадник» чи «колаборант» з вуст своїх успішних неотесаних конкурентів, завжди актуальних і неглибоких.

Мова і ковбаса: актуальні наслідки споживчого дефіциту

Мова – не ковбаса. Але так само, як споживчий ринок наситили сало-шкірно-соєвими сурогатами, відбиваючи смак до ГОСТу, так і мовний дефіцит вгамували ширпотребом. Бо довго стримуване глибинне знання і висока культура настільки відірвалися від живого узусу, що стали погано обслуговувати прості щоденні мовні потреби загалу. Отже, перед нами постали дві нові проблеми.

1. Перша – дефіцит, створений штучно, починає вгамовуватися стихійно. Виник попит на живу розмовну українську міську (не сільську) мову. А її нема. То що робити з формуванням нової української? Вона почалася, з самих низів. Від засвоєння та перекладу англо- і російськомовних жаргонізмів, фразеологізмів, жартів, сленгових слів, назв технічних та музичних термінів тощо, стилів моди та кіно. Так само, як назло ковбасним монополістам розквітли маленькі цехи та приватні ковбасно-сирні майстерні, які вдовольняють потреби широкого загалу, який не купуватиме іспанський хамон, але й не хоче труїтися відомими вітчизняними брендами. Масово переходячи на українську "власного виробництва", люди роблять те, чого не зробили мовники.

Але чому не зробили?

Люди зі світу № 1, «мовні міщани», вважаючи себе культурною елітою, «пишають губи» і кажуть – фе, ігнорують і не визнають. Бо якщо сформується нова мова – вони втратять актуальність і не будуть потрібними. Вони змогли свою говірку нав'язати країні, але еволюціонувати неспроможні. так само нездатні вони дослідити, вивчити, згодити і запропонувати варіанти.

Люди зі світу № 2 «мовна еліта», часто щиро не бачать такої потреби. Вони живуть в іншому світі абсолютних культурних і мовних цінностей. Тому й вірять, що шевченкового словника вистачить, навіть щоб написати нову комп'ютерну програму. Ну максимум - додати "скрипниківки". А все решта – від лукавого.

Тимчасово загальмувати процес утворення нової живої української, у котре створивши дефіцит грамотних мовців, можна хаотичними і несистемними реформами. І цей шлях, на диво, але об'єднав і ділків від науки, і загнану в куток високолобу еліту, яка мріяла про власний український стандарт. І тим і тим до смаку - стояти чи то в позі просвітян над тілом народа-невігласа, чи то в позі єдиного законодателя моди і хранителя традиції, і надто не хочеться розуміти, що процес уже пішов без них.

Пардон, але «священні корови» від науки, не десакралізовані й не "заклані" в 90-ті, таки мають зникнути. Або у котре, після нетривалого спалаху, від їхнього тиску авторитетами, зникне масовий попит на українську. Як він практично зник на дефіцитні колись шпроти чи на невловиму й нині чорну ікру.

2. Друга проблема: куди податися, вивчивши українську досконало – і на рівні «ширпотребу», і застаріло-елітну, і нову? Невже вона потрібна тільки для внутрішньої моральної насолоди і виступів по телебаченню? Де отримає високу зарплатню україномовний ядерщик чи біохімік, програміст чи діагност? Глобальний світ не любить російської, але вивчає. І відверто пропагує: вчіть англійську та китайську.

Чи існує українська для українця?

Виходить, що від польської, турецької, іспанської та навіть російської, українцеві як біологічній істоті та громадянину всесвіту - більше ужиткової користі. Знову попит і пропозиція. Знову дефіцит, але тепер уже не мови, бо сяка така, вона формується. Дефіцит сфер її повноцінного застосування всередині держави та реалізації себе в мовному просторі. І цей дефіцит теж, як бачимо, успішно і монетизовують, і використовують у політичній боротьбі.

І якщо цей дефіцит не буде вгамований найближчим часом, якщо україномовний фахівець буде відчувати себе не принциповим диваком, а потрібним і корисним не в ідеологічному, а в практичному сенсі, не отримає від цього до морального ще й матеріальне заохочення, то... він таки поїде любити Україну до Канади чи Польщі. Піраміду Маслоу заперечує тільки монастирська аскеза чи революційна доцільність. В нормальному житті вона так само непохитна, як і піраміди в Гізі.

Отже, залишається вірити, що попит і пропозиція будуть узгоджені якнайкраще. І що хронічний штучний дефіцит не вб'є живий, народжений у черговий раз, інтерес до рідної мови. Просто досить плекати дефіцит, досить робити мову екзотичним і штучним товаром «не для всіх, а тільки для найкращих».

Дайте говорити і займіться вивченням живої мови, дослідіть те, як спілкується живий мовлянин, чого він хоче і... задовольніть його потребу вчити і знати – гарними збалансованими методиками. А не свою – наживатися на дефіциті мови.

 Олена МАЛЯРЕНКО
Ікс-кілометр

Херсонцы в твиттере